33. Вікторія

До лабораторії я приїхала вже надвечір. День здавався нескінченним. Я десятки разів перевіряла телефон, здригалася від кожної вібрації й щохвилини ловила себе на думці, що дивлюся на годинник. Чекати було нестерпно, тому, коли нарешті прийшло повідомлення про готовність результатів, я виїхала майже одразу, навіть не пам'ятаючи, як опинилася біля знайомої будівлі.

Усередині було тихо. Я підійшла до стійки адміністратора, назвала своє прізвище, і дівчина, швидко знайшовши мене в базі, простягнула запечатаний білий конверт.

— Вікторія Задорожна?

— Так.

— Ваші результати. Дослідження виконали в терміновому порядку.

— Дякую.

Конверт був зовсім легкий, але чомусь здавався важчим за все, що мені доводилося тримати в руках. Я вийшла на вулицю, повільно спустилася сходами й лише тоді зрозуміла, що не можу змусити себе зробити ще бодай крок. Неподалік стояла порожня лавка. Я сіла, поклала конверт на коліна й кілька секунд просто дивилася на нього. Усе, чого я так чекала протягом цього дня, зараз було заховане всередині кількох аркушів паперу, і мені раптом стало страшно їх відкривати.

Зробивши глибокий вдих, я обережно розірвала край конверта, дістала результати й почала перегортати сторінки. Погляд ковзав медичними термінами, цифрами, таблицями і позначками, не затримуючись ні на чому, аж поки не зупинився в самому низу останнього аркуша.

Результат дослідження.

Повний збіг.

Нижче, трохи дрібнішим шрифтом, було зазначено:

Відсоток сумісності — 98%.

Я перечитала напис ще раз, потім ще раз, ніби боялася, що очі мене обманюють. Серце так сильно калатало в грудях, що, здавалося, його могли почути люди навколо. До очей миттєво підступили сльози, а губи самі розтягнулися в усмішці. Я міцно притиснула долоню до рота, намагаючись стримати схлипування, але не змогла.

— Вийшло... — ледь чутно прошепотіла я.

Я ще раз подивилася на результати, провела пальцями по рядку з цифрою 98% і заплющила очі. Уперше за цей нескінченний день я відчула не страх, не безсилля й не відчай. Уперше за довгий час у мене з'явилася надія.

Телефон раптом задзвонив. На екрані висвітилося ім'я Артура Костянтиновича. Я одразу відповіла.

— Віка, терміново приїжджай до клініки.

— Що сталося?

— Будь ласка, не гай ані хвилини. Просто приїжджай.

Не чекаючи моєї відповіді, він завершив виклик.

Я навіть не пам'ятаю, як вибігла з таксі й опинилася в клініці. Ліфт здавався нестерпно повільним, тому я, не дочекавшись його, кинулася сходами, перестрибуючи через кілька сходинок одразу. У голові безперервно лунав голос Артура Костянтиновича: «Терміново приїжджай». Більше він не сказав нічого, але цього було достатньо, щоб паніка остаточно взяла гору.

Я різко відчинила двері його кабінету.

— Артур Костянтинович!

Усередині нікого не було.

На столі лежали відкриті документи, чашка з недопитою кавою, але сам кабінет був порожній. Я відчула, як холод пробіг уздовж хребта, а серце закалатало ще сильніше. Не роздумуючи ні секунди, я вибігла назад у коридор і майже навмання кинулася до реанімації.

Я різко штовхнула двері реанімації й буквально влетіла всередину, навіть не відчуваючи, як мене хтось намагався зупинити. Повітря раптом стало густим, важким, а серце калатало так шалено, що його удари заглушували всі інші звуки. Перед очима все розпливалося, але погляд миттєво знайшов його. Артем нерухомо лежав на ліжку, оточений лікарями, а навколо панувала та страшна, злагоджена метушня, яка буває лише тоді, коли чийсь час майже закінчився.

— Заряд готовий!

— Відійти!

Лікар притиснув електроди дефібрилятора до його грудей, і тіло Артема різко здригнулося від розряду, на мить відірвавшись від ліжка, після чого безсило впало назад.

Пряма лінія.

Мій світ завмер.

Я не могла вдихнути. Не могла повірити тому, що бачила.

Його серце...

Його серце зупинилося.

— Ні...

Це слово зірвалося з губ зовсім тихо, але вже за секунду перетворилося на відчайдушний крик.

— Ні! Артем!

Я кинулася до нього, не думаючи ні про що, окрім одного — дістатися, взяти за руку, змусити його почути мене. Та вже за мить чиїсь сильні руки перехопили мене. Санітари міцно схопили мене з обох боків, не дозволяючи зробити навіть крок.

— Пустіть мене! Пустіть! Будь ласка!

Я виривалася так, що, здавалося, ще трохи — і плечі вискочать із суглобів. Я билася, штовхала їх, намагалася вислизнути, але мене тримали надто міцно. Перед очима була лише одна картина — нерухоме тіло Артема, прямий сигнал монітора і лікарі, які відчайдушно боролися за кожну секунду його життя.

— Ще раз! Заряджаємо!

Мене тягнули назад, а я все одно рвалася вперед. Ноги перестали слухатися, і я впала на коліна. Болісного удару об холодну підлогу я навіть не відчула. Відчай був сильніший за біль. Я впиралася долонями в слизьку плитку й повзла вперед, простягаючи руку до нього, ніби між нами залишалося всього кілька сантиметрів, хоча насправді мене не підпускали й на метр.

— Артем... будь ласка... будь ласка...

Сльози застилали очі. Я вже майже нічого не бачила, лише розмиті силуети людей у медичних халатах, спалахи дефібрилятора й обличчя чоловіка, якого кохала більше за власне життя.

— Розряд!

Його тіло знову здригнулося.

Я затамувала подих. Здавалося, навіть час перестав існувати.

І раптом...

Безперервний писк обірвався на короткий, уривчастий сигнал.

Потім ще один. Ще. На моніторі знову з'явилися хвилі серцевого ритму.

— Є пульс!

Я заплющила очі й розридалася так сильно, що більше не могла вимовити жодного слова. Усе тіло тремтіло, сили остаточно залишили мене, і єдине, що я ще чула крізь власний плач, — рівномірний звук монітора.

Його серце знову билося.