32. Вікторія

Двері реанімації тихо зачинилися за нашими спинами, відрізаючи мене від усього світу. Тут панувала майже неприродна тиша, яку порушували лише рівномірний писк моніторів і приглушені кроки медичного персоналу. Цей звук був мені знайомий до найменших деталей. Я сотні разів заходила до реанімації, допомагала лікарям, бачила пацієнтів у найважчих станах, знала, як виглядає боротьба між життям і смертю. Але сьогодні все було інакше. Сьогодні я була не медсестрою. Я була жінкою, яка боялася зробити наступний крок.

Артур Костянтинович мовчки йшов поруч, нічого не пояснюючи. Він лише повільно провів мене між палатами й зупинився біля останньої палати. Я відчула, як серце стиснулося так сильно, що стало важко вдихнути. Хотілося втекти. Хотілося попросити його сказати, що це помилка, що Артем уже прокинувся, що зараз сам вийде мені назустріч зі своєю звичною легкою усмішкою, трохи скуйовдженим волоссям і неодмінним: «Віко, ти знову себе накрутила». Але Артур Костянтинович лише мовчки відчинив двері.

Я переступила поріг і завмерла.

Усе навколо миттєво втратило будь-який сенс. Я більше не бачила ані лікарів, ані обладнання, ані людей, які проходили повз. Переді мною був тільки він. Артем лежав абсолютно нерухомо. Його обличчя, яке ще вчора ввечері було таким живим, тепер стало неприродно блідим. Темне волосся безладно спадало на чоло, ніби його ніхто не поправляв уже багато годин, а губи втратили свій звичний теплий колір. Він здавався просто сплячим, але я занадто добре знала різницю між сном і тим станом, у якому він зараз перебував. І саме це знання розривало мене зсередини.

Я зробила один крок. Потім ще один. Ноги здавалися чужими, ніби не належали мені. У голові лунав лише один голос: «Нехай це буде не він... Господи, нехай це буде не він...» Але що ближче я підходила, то страшнішою ставала реальність. Це був Артем. Мій Артем. Чоловік, який ще вчора тримав мене за руку, сміявся, цілував під дощем і говорив, що більше ніколи мене не відпустить.

Я зупинилася біля самого ліжка й ще кілька секунд просто дивилася на нього, ніби чекала, що зараз він відчує мій погляд і розплющить очі. Що насварить мене за сльози, скаже, що все добре, попросить не хвилюватися. Але нічого не сталося. Він залишався нерухомим, і від цієї тиші в мене почало дзвеніти у вухах.

Я обережно простягнула руку. Пальці тремтіли так сильно, що я боялася навіть торкнутися його, але зрештою моя долоня лягла поверх його руки. Вона була холоднішою, ніж я звикла. Не крижаною, але зовсім не такою теплою, як завжди. Ця маленька різниця в одну мить зламала все, що ще трималося в мені.

— Артем... — прошепотіла я, ледве впізнаючи власний голос. — Я прийшла... Чуєш? Я тут...

Сльози повільно покотилися по щоках. Я піднесла його долоню до свого обличчя, притиснулася до неї й заплющила очі. Переді мною знову виник той самий сон: чорна вода, прозора стіна, його сумна усмішка й слова, які я так відчайдушно намагалася забути.

«Долю не обманеш... Уже занадто пізно.»

— Ні... — тихо прошепотіла я, похитавши головою. — Ні, Артеме... Ти помилився. Чуєш? Ти не маєш права зараз іти. Ти обіцяв мені зовсім інше. Ти казав, що ми більше не будемо ховатися. Казав, що кожного ранку прокидатимемося разом, що поїдемо до моря, що будемо сперечатися через дрібниці, миритися, сміятися... Ти ж сам сказав, що в нас попереду ціле життя. То чому тепер мовчиш? Чому не дивишся на мене? Чому не стискаєш мою руку, як завжди?

Я більше не могла стримувати сліз. Вони безупинно текли по обличчю, падаючи на його долоню, а я лише сильніше стискала її своїми руками, ніби всією душею намагалася повернути його назад.

— Ти ж завжди мене знаходив... — прошепотіла я, схиляючись до нього так близько, що моє чоло торкнулося його руки. — Знайди мене ще раз... Будь ласка... Повернися до мене... Я не зможу без тебе...

Я ще міцніше стиснула його долоню, ніби боялася, що варто мені відпустити її хоча б на секунду — і я втрачу його назавжди. Сльози вже не припинялися. Вони безперервно котилися по моїх щоках, падали на його руку, але я навіть не намагалася їх витерти.

— Ти чуєш мене? — ледве чутно прошепотіла я, дивлячись на його спокійне обличчя. — Я знаю, що чуєш... Ти просто дуже втомився. Але ти повинен повернутися.

Мій голос тремтів дедалі сильніше.

— Як же люди, які ще чекають на тебе? Як же всі ті серця, які ти ще мав урятувати? Ти ж сам казав, що це лише початок. Казав, що колись створиш відділення, де жодна дитина не помиратиме тільки тому, що їй не встигли допомогти. Пам'ятаєш?

Я схилилася ще ближче, не відводячи від нього очей.

— Ти так мріяв стати найкращим дитячим кардіохірургом. Не заради нагород. Не заради слави. А тому, що не міг спокійно дивитися, коли страждали діти. Ти завжди говорив, що дитяче серце заслуговує битися довго й щасливо, навіть якщо для цього доведеться боротися до останнього.

Мені стало важко говорити. Кожне слово давалося крізь сльози.

— Ти вже врятував одного хлопчика. Віддав йому свій шанс... своє майбутнє... Але ж ти не можеш зупинитися на цьому. Ти не можеш піти зараз. Там ще стільки дітей, які навіть не знають твого імені, але одного дня саме ти мав стояти над їхнім операційним столом. Саме твої руки мали подарувати їм життя.

Я притулилася чолом до його долоні й заплющила очі.

— Будь ласка... не змушуй їх шукати іншого лікаря. Не змушуй мене жити у світі, де тебе більше немає. Повернися... Хоч заради них. Якщо зараз ти не можеш зробити це заради себе... зроби це заради тих дітей, які ще чекають на свого лікаря. І... заради мене.

Я ще кілька секунд дивилася на Артема, а потім тихо запитала:

— Він мене чує?

Артур Костянтинович зробив кілька кроків ближче й став по інший бік ліжка.

— Ми не можемо сказати цього напевно, — спокійно відповів він. — Але є люди, які після виходу з коми розповідали, що чули голоси своїх рідних. Саме тому ми завжди радимо близьким говорити з пацієнтом. Якщо він тебе чує, твій голос може стати для нього тим, за що він буде триматися.