31. Вікторія

Я прокинулася так різко, ніби мене силоміць вирвали з темряви. Повітря боляче обпікало легені, серце калатало десь у самому горлі, а перед очима ще стояла та сама моторошна картина, яка вже багато ночей поспіль не відпускала мене навіть після пробудження.

Сон повторився знову.

Посеред безмежної чорної кімнати здіймалася прозора скляна стіна — холодна й неприступна, а по інший її бік стояв Артем. Він мовчав, дивлячись просто мені в очі, поки знизу повільно піднімалася густа чорна вода. Спочатку вона ледь торкалася його ніг, потім доходила до пояса, грудей, і я, як завжди, несамовито бігла до нього, била долонями по склу, кричала, благала, кликала на допомогу, але не чула навіть власного голосу. Здавалося, що сам світ навколо став абсолютно беззвучним. Він лише повільно підняв долоню й притиснув її до скла, а я притулила свою з іншого боку, відчайдушно намагаючись дотягнутися хоча б крізь цю крижану прозору перепону. Артем сумно всміхнувся, подивився на мене тим самим поглядом, від якого стискалося серце, і тихо промовив:

— Долю не обманеш... Уже занадто пізно.

У ту саму мить чорна вода накрила його з головою, а я прокинулася з криком.

Я різко сіла на ліжку, хапаючи ротом повітря. У кімнаті було темно й незвично тихо, лише власне дихання глухо відбивалося у вухах. Усе тіло тремтіло, а нічна сорочка прилипла до спини від холодного поту. Я ще кілька секунд не могла змусити себе повірити, що це був лише сон, бо він здавався страшенно реальним. Перед очима й досі стояла чорна вода, яка повільно поглинала Артема, а в голові без кінця лунав його голос. Мене охопило те саме важке передчуття, яке не відпускало після кожного такого кошмару, тільки цього разу воно було сильнішим, майже нестерпним.

Я машинально простягнула руку до його половини ліжка, сподіваючись відчути знайоме тепло, але пальці торкнулися лише холодного простирадла. Серце пропустило удар. Я різко повернула голову. Подушка була порожньою. Ковдра акуратно відкинута, ніби він підвівся вже давно. Я тихо покликала його на ім'я — спочатку майже пошепки, потім голосніше, очікуючи почути відповідь із кухні чи ванної кімнати, але квартира мовчала. Це мовчання лякало набагато більше за будь-який шум.

Я швидко зіскочила з ліжка й побігла коридором, заглядаючи до кожної кімнати. Вітальня була порожньою. На кухні стояла недопита чашка кави, яку він, схоже, навіть не встиг допити. Ванна кімната теж була порожньою. У передпокої не було його куртки, а ключі, які завжди лежали на полиці, зникли. Усередині все похололо.

Я схопила телефон. Пальці тремтіли так сильно, що з першого разу я навіть не змогла натиснути на його ім'я в контактах. Довгі гудки тягнулися нескінченно, але Артем не відповідав. Я скинула виклик і набрала ще раз. Потім ще. І ще. З кожною новою спробою паніка дедалі сильніше стискала груди. Він ніколи не ігнорував моїх дзвінків. Навіть на важливих нарадах завжди знаходив можливість передзвонити або хоча б написати коротке повідомлення. А зараз у відповідь були лише байдужі гудки, від яких у мене холонула кров.

Я стояла посеред квартири, міцно стискаючи телефон, і раптом зрозуміла, що не можу позбутися відчуття, ніби цей сон був не звичайним кошмаром. Він був попередженням. І вперше за весь час мені стало по-справжньому страшно, що цього разу я можу не встигнути.

Я підійшла до кухонного столу майже навпомацки. Ноги були ватяними, ніби після того кошмару всі сили залишилися десь там, у тій чорній кімнаті. Долоні все ще тремтіли, а серце ніяк не хотіло заспокоїтися. Я відчинила шафку, дістала склянку й поставила її під кран. Шум води на кілька секунд заповнив тишу квартири, але не заглушив нав'язливих думок. Перед очима знову й знову спливало обличчя Артема, його долоня, притиснута до холодного скла, і ті страшні слова, які щоразу звучали однаково:

— Долю не обманеш... Уже занадто пізно.

Я міцно заплющила очі, намагаючись відігнати цей образ, але пальці тремтіли так сильно, що вода перелилася через край склянки, стікаючи на стільницю. Я навіть не звернула на це уваги. Піднесла склянку до губ, але зробити ковток так і не змогла. Здавалося, що горло стиснулося так сильно, що я більше ніколи не зможу нормально дихати.

Раптом тишу квартири прорізала коротка вібрація.

Телефон.

Я здригнулася так, що мало не випустила склянку з рук. Вода хлюпнула на підлогу, а сама склянка ледь не вислизнула з мокрих пальців. Я різко перевела погляд на кухонний стіл, де лежав телефон. Екран світився яскравим світлом, а на ньому великими літерами було написано лише одне ім'я.

Артем ❤️

У грудях щось боляче стиснулося. Я відчула таке полегшення, що ноги ледь не підкосилися.

Він знайшовся. З ним усе добре.

Це був лише дурний сон. Лише кошмар, який я сама собі вигадала.

Тремтячими руками я схопила телефон і майже миттєво провела пальцем по екрану.

— Артем... — видихнула я так тихо, ніби боялася, що якщо скажу голосніше, то цей момент зникне.

У відповідь запала коротка пауза.

— Вікторія, добрий день.

Я завмерла.

Це був не його голос.

Чоловічий. Спокійний. Незнайомий.

По моїй спині повільно пробіг холод.

— Вікторія, мене звати Артур Костянтинович. Я лікуючий лікар Артема. Він... попросив зателефонувати вам, якщо...

Чоловік замовк на секунду, ніби підбирав слова.

Моє серце почало шалено калатати. Пальці так сильно стиснули телефон, що побіліли.

— Що сталося? — перебила я його, вже не впізнаючи власного голосу. — Що сталося з Артемом?

По той бік запала важка тиша. Усього кілька секунд.

Але вони здалися мені вічністю.

— Йому стало гірше, — тихо відповів лікар. — Зараз Артем перебуває в реанімації.

Я перестала дихати.

Склянка вислизнула з моїх рук і з дзвоном розбилася об підлогу, розсипавшись на десятки дрібних уламків. Вода розтеклася по кухонній плитці, але я навіть не здригнулася. Перед очима все раптом попливло, стіни ніби почали повільно стискатися навколо мене, а в голові залишилися лише дві фрази, що накладалися одна на одну.