30. Вікторія

За вікном шаленів справжній потоп. Вода валом лупила по лобовому склу, а двірники просто не встигали за цим пеклом, зі скреготом розгрібаючи суцільну стіну дощу. Машина впевнено мчала вперед, розтинаючи калюжі, а в салоні стояла така тиша, що аж у вухах закладало.

Артем вчепився в кермо так, що аж кісточки пальців побіліли. Щелепи були стиснуті, вена на скроні ходила ходором. Перед очима все ще стояли ці кляті фотографії, шоковані обличчя колег і його халат, який він акуратно, але з силою поклав на стіл перед тим, як витягти мене звідти.

— Куди ми їдемо? — тихо, майже сипло спитала я.

— Подалі від цього пекла, — не повертаючи голови, видавив він.

Я подивилася на його натягнутий, наче струна, профіль і ковтнула сльози, що знову підступали до горла.

— Відвези мене додому. Будь ласка.

Артем лише міцніше стиснув кермо. На мить у салоні зависла важка пауза. Він не став сперечатися — просто мовчки перестроївся в інший ряд.

А потім, не відриваючи погляду від затопленої дороги, зняв руку з керма, наосліп намацав мої тремтячі пальці й міцно, гаряче переплів їх зі своїми. Стиснув так, ніби це була єдина річ, яка не давала йому остаточно злетіти з котушок, і більше не випускав до самого під'їзду.

Машина плавно зупинилася біля мого під'їзду. За вікном усе так само лупив дощ — стіною, без жодного натяку на те, що збирається стихати.

Артем глушно вимкнув мотор, і в салоні одразу зависла така тиша, що аж у вухах заскрипіло. Тільки шалений гуркіт води по даху нагадував, що світ зовні взагалі ще існує.

Він усе ще не відпускав мою руку. Його пальці стискали мої — міцно, гаряче, з якимось відчаєм. Він повільно повернувся до мене, і в його очах була така дика втома й ніжність, що мені аж перехопило подих.

Я повільно, але впевнено витягла свою долоню з його руки.

— Вік?.. — тихо спитав він, і в голосі прорізався страх.

— Я хочу побути сьогодні сама, Артем, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі. Голос трохи дрижав, але я трималася. — Мені треба просто... переварити це все. Зібрати думки докупи.

Він смикнувся було щось заперечити, відкрив рота, але глянув на мене й осікся. Зрозумів, що це не якийсь психоз чи втеча, а мені справді треба видихнути, щоб не злетіти з котушок.

Артем важко видихнув і кивнув.

— Набереш? Я на зв'язку. У будь-яку секунду.

Я штовхнула дверцята, і краплі одразу обпалили обличчя. Я встигла зробити лише пару кроків від пасажирських дверей, як за спиною гупнули двері з боку водія.

— ВІКА! — його голос прорізав шум зливи, наче грім.

Я завмерла біля самого капота й обернулася.

Артем оббіг машину. За якісь дві секунди дощ промочив його повністю — темне волосся прилипло до лоба, сорочка миттєво намокла й пристала до плечей, а з підборіддя стікали цілі потоки води. Він зупинився впритул до мене, важко дихаючи, і в його погляді було стільки дикого, нестримного вогню, що весь холод довкола просто розчинився.

— Ти знову стоїш під цією клятою зливою... — його голос здригнувся, і він криво всміхнувся куточком губ, намагаючись розгледіти мене крізь пелену дощу. — Ти що, досі не навчилася носити з собою парасольку?

Я витерла мокрою долонею обличчя від крапель і ледве чутно всміхнулася у відповідь:

— Ви знову читаєте мені лекцію, Артем Володимирович?

— Ні, Вікторія... — він ступив ще крок, скорочуючи відстань між нами. — Пам'ятаєш наш перший поцілунок? Усе було так само: твій під'їзд, дощ... і ти, яка наважилася першою розбити цей бар'єр між нами.

Він підняв тремтячі, гарячі від напруги руки й дбайливо обхопив моє обличчя. Його мокрі пальці обпікали шкіру, розганяючи по тілу електричний струм.

— Ти тоді поцілувала мене, злякалася й одразу втекла. Але саме ти тоді зробила той перший крок, який змінив усе. І ти навіть не уявляєш, як сильно я чекав на цей момент із того самого дня...

Він нахилився нижче. Його дихання — гаряче, рване, вимогливе — торкалося моїх губ.

— Тепер моя черга. І більше ти від мене не втечеш.

Він не чекав більше жодної секунди. Його рука перемістилася мені на потилицю, пальці переплелися з моїм мокрим волоссям, а іншою рукою він притиснув мене до себе за талію — так міцно, ніби вибивав останній сумнів із мого тіла.

І він впився в мої губи.

Це був вибух. У ньому була вся та пристрасть і всі ті місяці очікування, які ми ховали в собі. Його губи були вимогливими, жадібними, відчайдушно гарячими. Злива лупила по нас згори, вода стікала по обличчях, але ми цього не помічали. Я відповіла на поцілунок із такою ж дикою силою, підводячись навшпиньки й притискаючись до нього всім тілом. Мої пальці стискали його плечі, плуталися в його мокрому волоссі, намагаючись притягнути його ще ближче.

Артем цілував мене так, ніби від цього залежало його життя. Поміж прохолодними краплями зливи його поцілунок обпікав чистим полум'ям.

Коли він нарешті трохи відсторонився, щоб дати нам ковтнути повітря, наші лоби зіткнулися. Ми обоє важко дихали, дивлячись одне одному в очі крізь стіну дощу.

Його великий палець ніжно провів по моїй мокрій нижній губі.

— А тепер... — тихо, але безкомпромісно сказав Артем, і в його очах сяяла впевнена усмішка, — ми йдемо додому. Разом.

Він не випустив моєї руки ні в ліфті, ні коли ми підходили до дверей. Його долоня була гарячою, пальці переплетені з моїми так міцно, ніби варто їм розімкнутися — і весь цей день розсиплеться на клаптики. У кабіні ліфта ми майже не дихали; чути було лише, як із нашого мокрого одягу на підлогу дзвінко падали важкі краплі. Артем дивився на мене згори вниз — важким, палаючим поглядом, у якому не залишилося жодного грама лікарської стриманості чи холоднокровності.

Я зачинила двері квартири, і в передпокої запала густа тиша, яку порушував лише звук крапель, що стікали з нашого мокрого одягу на підлогу. Сіре денне світло ледь пробивалося крізь вікна. Ми знову не втрималися — той поцілунок під зливою був логічним продовженням того, що відбувалося між нами останнім часом. Його розлучення вже було в розпалі, ми більше не ховалися від чужих очей, і наші поцілунки давно стали відкритою частиною нашого життя. Але цього разу, опинившись наодинці за зачиненими дверима, ми обоє відчули: межа, яку ми так довго берегли, нарешті зникла.