29. Вікторія

Я прокинулася ще до того, як задзвонив будильник.

Кілька секунд просто лежала із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, чому прокинулася так рано. А потім усе згадала: корпоратив, танець, його погляд, поцілунок у машині й те, як він, попри все, зупинився.

Я повільно відкрила очі й усміхнулася сама до себе. Дивно. Учора я поверталася додому трохи розчарованою, а сьогодні прокинулася з відчуттям абсолютного щастя. Я завжди думала, що чоловік, який справді хоче жінку, не стане себе стримувати.

Артем довів мені протилежне. Він міг піднятися до мене. Я сама йому це запропонувала. І була майже впевнена, що він погодиться, але він відмовився.

Не тому, що не хотів. Навпаки.

Я бачила це в його очах. Відчувала в кожному його дотику, у кожному поцілунку. Він просто не хотів, щоб потім я хоч на секунду засумнівалася, що це було моє рішення.

Я накрила долонею очі й тихо засміялася.

— Боже... який же ти правильний...

Це чомусь здавалося неймовірно привабливим.

Я потягнулася до телефону. 08:08. Жодного повідомлення. Напевно, він ще спить.

Ні, це ж Артем. Швидше за все, він уже випив каву, переглянув історії хвороб, зробив ранковий обхід і зараз саме збирається починати прийом.

Я відкрила наше листування. Останнім було його коротке повідомлення, яке він надіслав уже після того, як поїхав: «Тихої ночі».

Я перечитала його кілька разів, а потім, сама не розуміючи навіщо, притиснула телефон до грудей. Зі мною явно щось відбувалося.

Я натиснула на поле для повідомлення: «Доброго ранку». Подивилася на екран кілька секунд і стерла. Ні... Занадто банально. Спробувала ще раз: «Ти сьогодні взагалі спав?» 

Але раптом телефон вібрує і я бачу повідомлення від нього.

«Вікторія, доброго ранку!»

Я ще не встигла відкрити повідомлення, як одразу прийшло друге.

«Сподіваюся, ти добре спала.»

Моє серце забилося швидше.

Відповідаю йому на повідомлення. Мені вже подобається спілкуватися з ним зранку, до цього можна дуже швидко звикнути.

Поки вода повільно нагрівалася, я дістала чашку, насипала мелену каву й, не перестаючи усміхатися, згадала його слова в машині.

Телефон коротко завібрував. «О, Артем відповів», — майнула думка. Кавоварка саме закінчила працювати. Я налила каву в чашку, зробила перший ковток і лише тоді взяла телефон до рук. Усмішка завмерла на губах. Це був не Артем.

Невідомий номер:

«Ти навіть не уявляєш, що зараз відбувається у відділенні через тебе. Якщо не приїдеш найближчим часом, буде пізно. Приїжджай сама. Телефон не вимикай.»

Я відчула, як усередині все похолодало. Чашка ледь не вислизнула з рук.

Я вже хотіла написати Артему, але замість цього швидко вибігла з квартири й кинулася до ліфта. Чого ж він так довго їде? Не витримавши, побігла сходами вниз.

Навіть не помітила, як добігла до лікарні. Піднімаюся у відділення й не знаю, куди бігти першим. З палати виходить Діана й здивовано запитує:

— Віка, ти що тут робиш?

— Діана, мені сказали, що тут у Артем проблеми, і я прибігла, — намагаюся віддихатися й говорити одночасно. Це складно.

— Які проблеми? Я нічого не знаю.

Я не встигла відповісти Діані, як двері кабінету відчинилися, і в коридор вийшов Артем. Він був у робочому халаті, з трохи втомленим виглядом, але щойно його погляд упав на мене, в очах спалахнули щире здивування й занепокоєння.

— Віка? Що сталося? Чому ти так важко дихаєш? — він зробив кілька швидких кроків до мене, автоматично простягаючи руку, ніби хотів підтримати.

— Артем... мені сказали, що у тебе якісь проблеми... — я все ще намагалася відновити подих, переводячи погляд з нього на Діану.

— Які проблеми? Хто тобі... — він не встиг договорити.

Двері з боку ліфта з гуркотом відчинилися, і в коридор відділення буквально влетіла доглянута, ефектна жінка в дорогому пальті. Її обличчя викривляла лють.

Це була дружина Артема — Соня.

— Ось ти де, тварюко! — її голос прорізав тишу відділення, мов лезо. Вона прямувала просто до мене, ігноруючи всіх навколо.

З палат почали визирати хворі, з ординаторської повибігали лікарі й медсестри. Дівчата на посту завмерли.

— Соня, зупинись! Ти що тут робиш?! — Артем миттєво зробив крок уперед, повністю закриваючи мене своїм тілом. Його голос звучав низько й загрозливо.

— Що я тут роблю?! Я прийшла показати всій лікарні, яка тут працює «тиха» медсестричка! — вона вихопила з сумки пачку роздрукованих фотографій  й з усієї сили жбурнула їх просто в обличчя Артему.

Аркуші розлетілися по всій підлозі коридору. На кожному з них були ми. Чіткі фотографії з нічного паркувального майданчика біля мого будинку: як він тримає мене за потилицю, як піднімає сукню, як ми пристрасно цілуємося в машині, на вулиці, обіймаємося, і ще багато різних знімків.

У коридорі пролунав приглушений шепіт. Хтось прикрив рота рукою.

— Подивіться на неї! — верещала Соня на все відділення, вказуючи на мене тремтячим пальцем. — Проста медсестра, свята скромність! А насправді — звичайна дешевка, яка розсунула ноги під одруженим чоловіком! Ти думала, що найрозумніша?! Залізла в чужу сім'ю, забрала чоловіка й батька у дитини. Хвойда.

— Закрий рота! — рявкнув Артем так, що аж шибки задрижали. Він грубо перехопив її руку, не даючи ступити ні кроку в мій бік. Його обличчя зблідло від гніву, а на скронях напнулися вени. — Не смій торкатися її й висловлюватися так на її адресу! Вона тут ні до чого!

Я повільно нахилилася й підняла з підлоги глянцеве фото, де Артем пристрасно цілував мене в машині, і відчула, як обличчя обпік пекучий сором під десятками шокованих поглядів колег, які розглядали такі самі знімки у своїх руках.

— Ні до чого?! Вона повія, яка зруйнувала все! — волала Соня, намагаючись вирватися, але Артем тримав її.