28. Артем

Три дні — це зовсім небагато. Але чомусь саме цього разу вони тягнулися надто повільно. Конференція в Одесі минула успішно: доповіді, обговорення складних клінічних випадків, зустрічі з колегами, операції, які ми мали можливість спостерігати наживо. Усе це завжди приносило мені задоволення. Я любив свою роботу й завжди повертався після таких поїздок із новими ідеями. Та цього разу майже після кожної перерви я машинально діставав телефон. Не тому, що чекав на якийсь важливий дзвінок. Просто мені хотілося знати, як вона.

Віка відповідала майже одразу. Іноді це були всього кілька слів, іноді — фотографія вечері. Я теж писав їй між доповідями: що вже закінчили першу секцію, що нарешті вдалося пообідати, що втомився. У якийсь момент навіть зловив себе на думці, що розповідаю їй про такі дрібниці, про які нікому раніше не говорив. І це здавалося абсолютно природним.

Коли я повернувся до Києва, життя одразу набрало звичного темпу. Уже наступного ранку були нескінченні підписи в документах і десятки людей, які щось запитували або потребували моєї уваги. З боку, мабуть, нічого не змінилося. Але я знав, що це не так. Щойно з'являлася вільна хвилина, я відкривав наше листування. Усміхався, перечитуючи її повідомлення, і ловив себе на тому, що подумки вже рахую години до корпоративу.

Саме там ми мали побачитися вперше після мого повернення.

Дивно, але за всі ці роки я жодного разу не чекав звичайного лікарняного корпоративу з таким нетерпінням. Раніше для мене це був лише формальний вечір: кілька тостів, розмови з колегами й можливість ненадовго відволіктися від роботи. Цього разу все було інакше. Я знав, що вона буде там. І від самої лише цієї думки ловив себе на усмішці.

Я приїхав одним із перших. У залі вже збиралися колеги: хтось одразу прямував до столів, хтось затримувався біля бару, обговорюючи останні новини лікарні. Мене кілька разів зупиняли, розпитували про конференцію, цікавилися новими методиками, які показували в Одесі. Я відповідав, підтримував розмову, але сам не помічав, як постійно переводив погляд у бік входу.

Не знаю, чого саме я очікував. Ми ж спілкувалися щодня. Вона не зникала з мого життя на ці три дні. Але повідомлення в телефоні ніколи не замінять живої зустрічі. Хотілося нарешті побачити її, почути її сміх не з голосового повідомлення, а поруч із собою.

Я саме щось відповідав Максиму, коли двері ресторану відчинилися. Машинально глянув у той бік і на мить просто забув, про що ми говорили.

Це була Віка.

Я звик бачити її в лікарні — у халаті, зі зібраним волоссям, без жодних прикрас. Вона ніколи не намагалася привертати до себе увагу та, здається, зовсім не думала про те, яке враження справляє на інших.

Сьогодні все було інакше.

На ній була довга чорна сукня з відкритою спиною. Волосся вона підняла вгору, і тонка лінія шиї переходила в оголені плечі так природно, що я мимоволі затримав погляд довше, ніж мав би. Вона усміхалася комусь із дівчат, навіть не підозрюючи, що я вже кілька секунд просто дивлюся на неї.

— Артем, ти мене взагалі слухаєш? — голос Максима повернув мене до реальності.

— Вибач, задумався.

Він лише усміхнувся й продовжив щось розповідати, але я вже майже не чув його. У той момент Віка підняла голову, ніби відчула мій погляд. Наші очі зустрілися, і її усмішка стала трохи ширшою.

Дивне відчуття. Наче всі люди навколо на кілька секунд просто зникли.Я зрозумів, що хочу підійти до неї негайно. Не через п'ять хвилин, не після чергового тосту чи розмови з колегами. Просто зараз. Проблема була лише в тому, що саме в цей момент мене знову хтось зупинив.

— Артем, добре, що ти вже тут. Треба дещо обговорити щодо понеділкового графіка...

Я подумки ледь не застогнав.

Перевів погляд на Віку. Вона ніби зрозуміла все без слів, ледь усміхнулася й майже непомітно знизала плечима, ніби кажучи: «Я нікуди не зникну».

І від цієї маленької, майже дитячої усмішки стало значно легше чекати ще кілька хвилин.

Вона сама підійшла ближче.

— Вітаю, Артем Володимирович, — усміхається вона. — Вибачте, я не завадила? — звертається до нас із колегами.

У цей момент я шалено хочу її обійняти, доторкнутися до неї, відчути її ніжну шкіру.

Я простягнув їй руку. З боку це виглядало як звичайне привітання двох колег.

— Вікторія, вітаю!

Віка ледь усміхнулася й вклала свою долоню в мою.

— Радий вас бачити.

Її пальці на мить затрималися в моїй руці трохи довше, ніж цього вимагала звичайна ввічливість. Майже непомітно для інших її великий палець ковзнув по моїй долоні, і цього короткого дотику виявилося достатньо, щоб усередині все напружилося.

Ніхто навколо цього не помітив. Для всіх ми просто привіталися. Для нас — це був перший дотик після цих трьох днів.

Але коли вона повільно забрала руку, мені раптом стало шкода, що цей дотик тривав лише кілька секунд.

Колеги перепросили й пішли.

— Привіт, — кажу їй тихо й уже неофіційно.

— Привіт.

— Радий, що ти прийшла, — тихо сказав я.

— Я ж обіцяла.

Вона дивилася мені просто в очі, і я впіймав себе на думці, що вже кілька секунд навіть не кліпаю. Хотілося роздивитися її, запам'ятати кожну деталь. Чорна сукня неймовірно пасувала їй, але найбільше мене зачаровувала не вона, а її погляд. Спокійний, теплий і водночас такий, ніби між нами зараз відбувалася зовсім інша розмова — без слів.

— Що? — тихо запитала вона, помітивши, що я не відводжу очей.

Я ледь усміхнувся.

— Просто дивлюся на тебе.

Вона опустила погляд лише на мить, а коли знову подивилася на мене, в куточках її губ з'явилася усмішка, від якої захотілося забути, що навколо нас кілька десятків людей.

— Тобі дуже личить ця сукня.

Здається, саме цих слів вона зараз найменше очікувала почути.

— Справді?

— Дуже.

Вона тихо засміялася, ненадовго опустивши очі.