27. Вікторія

Я не пам'ятала, коли востаннє так хвилювалася. У духовці допікалося м'ясо. Я вже двічі переставила тарілки, бо мені здавалося, що так буде красивіше. Потім змінила серветки. Потім знову повернула все, як було. Я сама сміялася зі своєї поведінки.

— Заспокойся, Віка... — тихо сказала собі.

Але не могла. Мені хотілося, щоб йому сподобалося. Хотілося, щоб після важкого дня він відчинив двері й відчув, що його чекали. Саме чекали. Я поглянула на годинник. 18:47. Ще рано. Я вирішила заварити чай. За хвилину знову подивилася на годинник. 18:51. Ніби стрілки спеціально перестали рухатися.

Я пройшлася квартирою. Поправила плед на дивані. Відчинила вікно. Одразу зачинила — надворі було прохолодно. Знову поглянула на годинник. 19:03. Телефон мовчав. Я підійшла до вікна. Кожна машина, що заїжджала у двір, змушувала серце стискатися. Не він. Знову не він. Я повернулася на кухню.  Ще раз глянула на годинник. 19:18.

— Та де ж ти...

Ледь вимовила це вголос, як телефон завібрував. Я схопила його майже миттєво. На екрані було його ім'я. Я усміхнулася. І ця усмішка повільно згасла, щойно я відкрила повідомлення.

«Віка, вибач. Усе змінилося за пів години. Мене терміново відправляють до Одеси. Завтра зранку там міжнародна конференція кардіохірургів, і я маю бути в складі делегації вже сьогодні ввечері. Зараз їду на вокзал. Дуже не хотів, щоб так вийшло...»

Я мовчки опустила телефон. Подивилася на стіл. На дві тарілки. На вечерю, яку так старанно готувала. І чомусь найбільше було шкода не себе, а того, що він навіть не встиг нормально повечеряти. Я кілька разів починала писати відповідь. Стирала. Знову писала. Зрештою відправила лише:

«Гарної дороги. Бережи себе.»

Минуло менше хвилини. Телефон завібрував.

«Ти засмутилася?»

Я всміхнулася крізь легкий смуток.

«Трохи.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Я теж.»

І саме ці два слова зробили порожню квартиру ще тихішою.

Я ще кілька хвилин сиділа за столом, не знаходячи в собі сил прибрати вечерю. Дві тарілки так і стояли одна навпроти одної, а м'ясо, яке ще годину тому здавалося таким ароматним, повільно вистигало. У квартирі було тихо. Занадто тихо. Лише годинник на стіні рівномірно відраховував секунди, ніби навмисне нагадуючи, що вечір, якого я так чекала, закінчився, навіть не почавшись.

Я знову відкрила наше листування. Останнє повідомлення було зовсім коротким. «Я теж.»

Чомусь саме ці два слова боліли найбільше. Не тому, що він поїхав. Я знала, ким він працює, і розуміла, що його життя ніколи не належатиме лише мені. Просто мені дуже хотілося, щоб сьогодні він був тут.

Я ще кілька секунд дивилася на екран, а потім, майже не замислюючись, натиснула на ім'я Діани.

— Алло? — відповіла вона майже одразу. — Ну що, розповідай. Як пройшла ваша романтична вечеря?

Я сумно всміхнулася.

— Ніяк. Його терміново відправили до Одеси. Я тільки-но отримала повідомлення.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Тобі зараз зовсім не хочеться залишатися самій, правда?

Я не відповіла. Напевно, моєї мовчанки було достатньо.

— Я приїду, — упевнено сказала Діана.

— Не треба. Уже пізно.

— Віко, не вигадуй. Заїду в магазин, куплю щось смачне й через пів години буду в тебе.

Я тихо засміялася.

— Ти навіть не питаєш, чи хочу я цього.

— Бо знаю відповідь.

І, чесно кажучи, вона мала рацію. Приблизно за годину Діана вже була в мене. Ми повечеряли й відкрили пляшку вина.

Діана поставила келих на підлогу й уважно подивилася на мене.

— Ну все.

— Що?

— Тепер можна перейти до найцікавішого.

Я вже знала цей погляд.

— Діана...

— Ні-ні. Не перебивай. Ми пів години чесно говорили про квартиру, ремонт і коробки. Тепер моя черга ставити незручні запитання.

Я тихо засміялася.

— Боюся навіть уявити.

— Правильно боїшся.

Вона зробила ковток вина.

— Ну що, він тебе хоч цілує так само добре, як дивиться?

Я мало не вдавилася вином.

— Діана!

— Що «Діана»? Я доросла жінка. Ти доросла жінка. Ми просто розмовляємо.

Я сховала обличчя за келихом.

— Я нічого тобі не скажу.

— Уже сказала.

— Нічого я не сказала.

— Сказала. Бо зараз почервоніла так, що навіть вино поруч із тобою зблідло.

Я засміялася й штовхнула її плечем.

— Ти нестерпна.

— Зате права.

Вона хитро примружилася.

— Ну? Він романтичний?

Я мимоволі усміхнулася.

— Дуже.

— От навіть не сумнівалася.

— Він... не такий, як я думала.

— У якому сенсі?

Я трохи помовчала.

— З усіма він такий стриманий. Серйозний. Постійно контролює кожне слово. А коли ми самі... він зовсім інший.

— М'якший?

— Набагато.

Я сама не помітила, як почала усміхатися.

— Він постійно торкається мене. То волосся поправить, то руку візьме... Наче весь час перевіряє, чи я справді поруч.

Діана тепло всміхнулася.

— Це дуже мило, Вік... — Вона грайливо примружилася й відпила ще ковток.

— Ой, знаю я цей погляд. Зараз точно підуть цікаві питання, я права? — запитала я.

— Ага, — відповіла вона, підсунувшись трохи ближче. — Але давай чесно. Коли ви цілуєтеся, він усе ще такий «серйозний і стриманий»? Чи контролю там уже зовсім не залишається?

Я відчула, як щоки починають палати.

— Ну... коли ми цілуємося, про контроль якраз важко думати.

— О, це вже цікавіше, — усміхнулася Діана. — Наш педант не все вміє контролювати. І як саме цей контроль зникає? Він просто ніжно цілує чи... скажімо так, руками теж активно допомагає процесу?