26. Артем

Я прокинувся ще до світанку. За вікном було тихо. Лише крізь незашторене вікно до кімнати просочувалося м'яке ранкове світло. Спочатку я навіть не зрозумів, чому мені так тепло. А потім опустив погляд.

Віка спала, притулившись до мене. Її голова лежала в мене на грудях, а долоня так і залишилася на моїй футболці, ніби навіть уві сні вона боялася, що я піду. Я мимоволі усміхнувся. Обережно провів пальцями по її волоссю, щоб не розбудити. Вона ледь помітно ворухнулася. Тихо зітхнула. І притиснулася ще ближче.

— Не йди... — сонно прошепотіла вона.

Серце стиснулося. Я поцілував її в маківку.

— Не піду.

Вона навіть не розплющила очей. Лише задоволено всміхнулася крізь сон.Минуло ще кілька хвилин. Віка повільно відкрила очі. Спочатку дивилася кудись уперед, ніби не розуміла, де знаходиться. Потім підняла голову. Наші погляди зустрілися. Вона завмерла.

— Доброго ранку... — тихо сказала вона.

— Доброго ранку.

На її щоках одразу з'явився легкий рум'янець.

— Я... всю ніч так спала?

Я тихо засміявся.

— Майже.

Вона прикрила обличчя долонею.

— Боже... Як соромно.

— Чому?

— Бо... я, здається, взагалі тебе не відпускала.

Я усміхнувся ще ширше.

— Мені це сподобалося.

Вона несміливо подивилася на мене.

— Справді?

— Справді.

На кілька секунд запала тиша. Потім вона раптом засміялася.

— У нас навіть штор немає.

Я озирнувся на майже порожню кімнату. Диван, кілька коробок і чашки, які ми вчора так і не прибрали.

— І кухні майже немає.

— І чайника немає.

— І кави теж.

Вона засміялася вже голосніше.

— Виходить, наше перше спільне ранкове побачення почнеться з походу в магазин?

— Виходить, так.

— А потім... будемо облаштовувати мій дім?

Я на мить замислився.

— Наш дім.

Вона уважно подивилася мені в очі. Нічого не сказала. Лише тихо взяла мене за руку й переплела свої пальці з моїми.

І в ту мить ми обоє зрозуміли, що вперше за дуже довгий час ранок не хотілося прискорювати. Хотілося залишитися саме тут — у майже порожній квартирі, де ще не було меблів, зате вже з'явилося відчуття дому.

Коли я вийшов із квартири, мені здалося, що залишив там щось дуже важливе.

Я вже зачинив дверцята автомобіля, завів двигун, але ще кілька секунд просто сидів, дивлячись на вікна будинку. Десь там була Віка. Напевно, зараз розкладала речі. Напевно, знову забула поснідати. Я мимоволі усміхнувся. Учора ця квартира була порожньою. Сьогодні в ній уже було життя. І причина цього була одна — Віка.

Лікарня зустріла мене звичним шумом. Хтось поспішав коридором. Медсестри щось жваво обговорювали біля поста. У реєстратурі вже зібралася черга. Усе було так само, як і щодня. Тільки я був уже не таким.

Я вітався з колегами, переглядав історії хвороб, підписував документи, відповідав на запитання молодих лікарів, але думки вперто поверталися до неї. Цікаво, що вона зараз робить? Чи знайшла вже місце для всіх своїх книг? Чи відкрила ті коробки, які ми вчора залишили в кутку? Чи не засумувала сама в новій квартирі?

Я впіймав себе на тому, що дістаю телефон. Жодного повідомлення. І одразу ж сховав його назад. «Володимировичу, ви поводитеся як закоханий студент», — подумав я й тихо всміхнувся.

— Гарний настрій сьогодні? — почув я голос колеги.

— Мабуть.

— Це добре, — відповів він.

Я лише кивнув. Якби він знав справжню причину...

До обіду я кілька разів автоматично перевіряв телефон. Не тому, що чекав чогось термінового. Просто хотілося знати, що в неї все добре.

Ближче до полудня екран нарешті засвітився.

«Артеме Володимировичу, я вже майже все розклала. У квартирі стало набагато затишніше. Дякую вам.»

Я перечитав повідомлення двічі. Потім ще раз. І сам не помітив, як усміхнувся.Відповідь набирав довше, ніж саме повідомлення.

«Радий це чути.» Стер. «Не перевтомлюйся.» Знову стер.

Зрештою написав:

«Якщо буде потрібна допомога — телефонуй.»

Відправив. І ще хвилину дивився на екран.

Дивно. Я все життя вмів контролювати свої емоції. Не дозволяв їм впливати на рішення. А тепер одного короткого повідомлення вистачало, щоб на душі стало спокійніше.

Я підвівся з-за столу, підійшов до вікна й подивився на місто. Попереду було ще кілька годин роботи. Але вперше за дуже довгий час я не думав про те, коли закінчиться зміна. Я думав лише про те, як увечері знову побачу Віку. І від цієї думки день раптом перестав здаватися таким довгим.

Я ще раз відкрив її повідомлення.

«Артеме Володимировичу, я вже майже все розклала. У квартирі стало набагато затишніше. Дякую вам.»

Я усміхнувся й похитав головою.

Невже після всього, що між нами сталося вчора, вона все ще звертається до мене так офіційно? Я відкрив діалог. Довго не міг вирішити, що написати. Потім пальці самі набрали:

«По-перше, я радий, що ти вже облаштувалася.»

Я натиснув «Надіслати». І одразу написав друге повідомлення.

«По-друге, якщо ти ще хоч раз напишеш мені "Артеме Володимировичу" або звернешся на "ви", я серйозно образюся.»

Відправив. Минуло менше хвилини. На екрані з'явилося: «Друкує...» Я мимоволі затамував подих.

«Добре...»

Ще одна пауза.

«...Артем.»

Я не стримав усмішки. Лише одне слово. Лише моє ім'я. Але чомусь саме зараз воно прозвучало для мене важливіше за будь-яке зізнання. Телефон знову завібрував.

«І... вибач. Просто мені ще незвично.»

Я одразу відповів:

«Звикай.»