25. Артем

Я стояв біля вікна, роблячи вигляд, що розглядаю двір унизу. Насправді ж увесь цей час прислухався до голосів із передпокою.

— Я напишу, як доїду, — почувся голос Діани.

— Добре.

— І якщо буде страшно спати самій...

— Діана.

— Ну що? Я серйозно.

Віка тихо засміялася.

— Дякую тобі.

— Не мені дякуй.

На кілька секунд запала тиша.

— Він дуже постарався.

Я мимоволі заплющив очі.

— Знаю...

Я більше нічого не почув. Лише тихий шелест одягу. Напевно, вони обійнялися.

За хвилину зачинилися вхідні двері. У квартирі стало незвично тихо.

Я обернувся саме тоді, коли Віка повільно зайшла до вітальні. Вона ще стояла спиною до мене, дивлячись на двері, за якими щойно зникла подруга.

— Усе добре? — запитав я.

Вона кивнула.

— Так.

Я не знав, що сказати далі.

За все своє життя мені було набагато легше повідомити родині пацієнта страшний діагноз, ніж зараз підібрати кілька простих слів для цієї дівчини.

Віка повільно озирнулася навколо квартири й тихо всміхнулася.

— Дивно...

— Що саме?

— Ще сьогодні вранці я думала, як вижити.

Вона легенько провела рукою по спинці дивана.

— А зараз навіть не віриться, що все це... справжнє.

Я мовчки дивився на неї. Вона не бачила мого погляду.

Не бачила, як сильно я боявся, що вона відмовиться від цієї квартири. Що скаже: «Ні, я не можу», — і піде.

— Я хотів дещо запитати, — тихо сказав я.

Вона повернулася до мене.

— Якщо тобі тут буде незатишно... якщо захочеш щось змінити: меблі, техніку чи навіть саму квартиру — скажи мені. Я все організую.

На її обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Ви досі думаєте, що мені може не сподобатися?

Я усміхнувся у відповідь.

— Я лікар. За звичкою завжди думаю про найгірший варіант.

Вона тихо засміялася. Цей сміх був вартий кожної хвилини, яку я витратив на пошуки цієї квартири.

— Мені тут дуже подобається, Артем Володимирович.

Вперше за весь вечір я дозволив собі видихнути. Наче лише зараз остаточно зрозумів, що зробив правильний вибір.

— Артем Володимирович...

Я підняв на неї погляд. Вона трохи нервово поправила пасмо волосся за вухо.

— Можна поставити вам одне питання?

— Можна.

Вона мовчала кілька секунд.

— Ви... шкодуєте про вчорашнє?

Я знав, про що вона. Про той поцілунок. Я навіть не замислювався над відповіддю.

— Ні.

Вона уважно дивилася мені в очі. Ніби чекала, що я зараз додам: «Але...». Я не додав.

— Зовсім ні?

Я ледь усміхнувся.

— Якби міг повернути вчорашній день, я зробив би так само.

На її обличчі промайнуло здивування.

— Бо я хотів тебе поцілувати.

Вона затамувала подих. Я продовжив уже тихіше:

— Це не було випадковістю. Не хвилинною слабкістю.

У квартирі запала тиша.

— Тоді... — майже пошепки сказала вона. — Чому сьогодні ви поводитеся так, ніби нічого не сталося?

Ось цього питання я боявся.

— Тому що...

Слова застрягли в горлі.

— Тому що я не хочу поспішати.

Вона мовчки слухала.

— Учора я дозволив собі те, про що думав дуже давно.

Я усміхнувся кутиком губ.

— А сьогодні боюся все зіпсувати одним необережним словом.

Вона дивилася на мене так тепло, що мені стало важко дихати.

Я машинально подивився на годинник.

— Чорт...

23:51.

Я швидко дістав із кишені ключі від машини.

— Мені вже треба їхати...

Віка теж подивилася на телефон. Потім знову на мене.

— Ви вже не встигнете.

Вона мала рацію.

— Тоді викличу таксі...

— Ні.

Я здивовано подивився на неї. Вона зробила крок ближче.

— Залишайтеся.

— Віка...

— Будь ласка.

Вона сказала це так тихо, що відмовити було майже неможливо.

— Мені тут самій буде страшно. Я не знаю, чи хочу поспішати, але хочу, щоб ви залишилися.

Я зробив повільний вдих.

— Віка...

Вона не дала мені договорити.

— Я розумію... ви дорослий чоловік, вам потрібна близькість, і я теж вас дуже хочу, але...

Я одразу похитав головою.

— Послухай мене.

Я зробив крок ближче.

— Якщо я залишуся, то тільки тому, що ти цього хочеш. Я не чекатиму від тебе нічого. І не торкнуся тебе без твоєї згоди.

Вона дивилася мені в очі ще кілька секунд. Потім несподівано зробила останній крок між нами. Я навіть не встиг нічого сказати.

Вона піднялася навшпиньки, обережно поклала долоню мені на щоку... І сама поцілувала мене.

Спочатку несміливо. Наче перевіряла, чи це справді відбувається. Я завмер лише на мить.

Потім обережно відповів на її поцілунок, боячись злякати її навіть силою власних почуттів.

Коли поцілунок став глибшим, я м'яко обійняв її за талію, залишаючи їй можливість будь-якої миті відсторонитися. Але вона сама притиснулася ближче. .

Її губи були теплими й трохи тремтіли. Поцілунок ставав довшим. У ньому було стільки невисловлених почуттів, що слова вже були зайвими.

Вона зробила ще один крок ближче й, не розрахувавши, зачепилася ногою за край килима. Я інстинктивно спробував утримати її, але й сам утратив рівновагу.

Ми обоє зі сміхом упали на диван. Я одразу підвівся на ліктях.

— Ти не забилася?

Вона тихо засміялася, похитавши головою.

— Ні...

Її усмішка була так близько, що між нами залишалися лічені сантиметри. Ми дивилися одне на одного, і раптом обоє розсміялися ще голосніше. Напруга, яка весь день стискала груди, ніби розчинилася.

Я обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Віка...

Вона не дала мені договорити. Знову сама скоротила цю останню відстань між нами.

Я перервав поцілунок.

— Нам обом завтра на роботу.