24. Вікторія

Остання коробка опинилася в багажнику. Артем зачинив його, обійшов автомобіль і відчинив переді мною пасажирські дверцята.

— Сідай.

Я мовчки кивнула. Не знаю чому, але саме зараз мені хотілося бути поруч із ним. Діана без жодних запитань сіла на заднє сидіння, поклавши біля себе кілька невеликих пакетів, а за мить автомобіль плавно виїхав із двору.

Перші хвилини ми майже не розмовляли. У салоні панувала тиша, але вона більше не здавалася незручною. Я дивилася у вікно на знайомі вулиці, що повільно залишалися позаду, відчуваючи, як поруч зі мною — зовсім близько — сидить Артем. Його присутність дивним чином заспокоювала мене, хоча серце билося значно швидше, ніж зазвичай.

Наче відчувши мій погляд, він на мить повернув голову. Наші очі зустрілися, і куточки його губ ледь помітно піднялися в усмішці. Я відповіла так само несміливо й одразу відвела погляд, усміхаючись уже сама до себе.

Минуло ще кілька хвилин, і я несподівано зловила себе на тому, що знову дивлюся на нього. Мабуть, мені просто хотілося переконатися, що вчорашній вечір був реальністю, що той поцілунок не наснився мені. І саме в цю мить Артем знову подивився на мене, ніби й сам увесь цей час чекав, коли я поверну голову.

— Ви якісь дуже тихі, — з усмішкою озвалася Діана із заднього сидіння.

Я тихо засміялася й озирнулася через плече.

— Просто трохи втомилися.

— Схоже на те, — спокійно відповів Артем, не відводячи очей від дороги.

Я знову подивилася на нього. Цього разу він відчув це майже одразу, наші погляди зустрілися ще раз, і мені раптом стало так тепло, що довелося опустити очі, аби ніхто не помітив моєї усмішки.

Дорога здавалася напрочуд короткою. Мені вперше хотілося, щоб вона не закінчувалася так швидко, бо це мовчання між нами було красномовнішим за будь-які слова. Воно не вимагало пояснень, не ставило запитань і не лякало. Після вчорашнього вечора ми ніби навчилися розуміти одне одного без жодної фрази.

За кілька хвилин автомобіль звернув із широкої дороги й повільно під'їхав до великого житлового комплексу. Високі сучасні будинки, доглянуті алеї, охайні клумби, дитячі майданчики... Я була майже впевнена, що ніколи тут не бувала.

— Діан... — тихо покликала я. — Це ж не твій район?

Вона визирнула у вікно, а тоді здивовано нахилилася вперед між сидіннями.

— Ні...

Я повільно повернулася до Артема.

— Ми, здається, не туди заїхали.

— Ні, — спокійно відповів він.

Його голос був таким упевненим, що я ще більше розгубилася.

— Але... Діана ж живе зовсім в іншому місці.

Він лише ледь усміхнувся, не відриваючи погляду від дороги.

— Знаю.

Я здивовано перезирнулася з Діаною.

Автомобіль проїхав через шлагбаум і повільно зупинився біля одного з під'їздів.

Він відчинив двері квартири своїми ключами, і ми зайшли.

Світла кухня, затишна вітальня, великі вікна. Усе виглядало так, ніби тут уже чекали на когось.

— Артем Володимирович... — тихо промовила я. — А де Діанина квартира?

Він поставив коробку на підлогу й повернувся до мене.

— Це не квартира Діани.

— Тоді... чия?

Кілька секунд він мовчав, ніби підбирав слова.

— Я знайшов її сьогодні зранку.

Я не зрозуміла.

— Що?

— Коли дізнався, що тебе виселяють.

Серце пропустило удар.

— Я поговорив із власником, оформив оренду й одразу вніс оплату за перші місяці.

Мені здалося, що я ослухалася.

— Навіщо?..

Він зробив кілька кроків назустріч і зупинився зовсім близько.

— Тому що я не міг спокійно дивитися, як ти залишаєшся без дому.

Я дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Але... це ж дуже дорого...

— Це не має значення.

— Має.

Мій голос ледь тремтів.

— Я не можу дозволити вам...

— Вікторія.

Він промовив моє ім'я тихо, але так, що я одразу замовкла.

— Ти житимеш тут стільки, скільки буде потрібно, поки не вирішиш, що робити далі.

Я похитала головою.

— Але я не можу прийняти такий подарунок.

— Це не подарунок, а можливість не думати сьогодні про те, де ти спатимеш завтра.

Я відчула, як до очей підступили сльози. За все життя ніхто не робив для мене нічого настільки великого. Ніхто не бачив моїх проблем раніше, ніж я встигала попросити про допомогу.

Артем бачив.

І саме це лякало мене найбільше. Бо з кожною хвилиною я все сильніше розуміла: справа вже давно не в квартирі. Справа була в чоловікові, який стояв переді мною й мовчки, без гучних слів, робив вчинки.

Здавалося, навіть повітря в квартирі стало густішим. Я повільно обвела поглядом кімнату, ніби бачила її вперше. Тепер кожна деталь мала зовсім інший сенс. Ці штори, меблі, квіти на підвіконні... Це не була чиясь квартира. Це був дім, який Артем знайшов для мене.

— Віка... — тихо покликала Діана.

Я озирнулася.

— Так. Якщо ми зараз усі й далі стоятимемо мовчки, то сьогодні точно не розкладемо жодної коробки.

Вона підійшла до найближчої, прочитала напис великими літерами: «КУХНЯ» й усміхнулася.

— Ну що, господине? Покажеш, куди мені ставити твої каструлі?

Я розгублено засміялася.

— Я... навіть не знаю.

— От і чудово. Будемо вирішувати разом.

Вона вже несла коробку на кухню. Я ще кілька секунд стояла на місці.

Артем підійшов ближче.

— Якщо тобі щось не подобається, ми змінимо, — тихо сказав він. — Якщо захочеш інший район чи іншу квартиру, знайдемо іншу. Я не хотів вирішувати за тебе. Просто... не хотів, щоб сьогодні тобі було нікуди їхати.

Я подивилася йому в очі й повільно похитала головою.

— Ні... вона дуже гарна.

На його обличчі з'явилася майже непомітна усмішка.

— Я радий, — посміхається.

Я вперше побачила, як легко він усміхається поруч зі мною.

За наступну годину квартира поступово оживала. Діана розкладала посуд по шафках, постійно бурмочучи, що кухня виявилася більшою, ніж вона очікувала. Артем переносив важкі коробки до кімнат, а я ходила за ними, то відкриваючи одну коробку, то іншу, досі не до кінця усвідомлюючи, що це справді відбувається.