23. Вікторія

Прокинулася я значно раніше, ніж зазвичай.

Сонце тільки починало пробиватися крізь фіранки, а я вже лежала із заплющеними очима, зовсім не відчуваючи бажання заснути знову. Учорашній вечір повертався до мене уривками. Його усмішка. Його голос. Його руки. Поцілунок, який досі здавався мені чимось нереальним.

Я перевернулася на інший бік і сховала обличчя в подушку.

— Це ж треба було...

Учора мені здавалося, що достатньо переступити цей крок, і все одразу стане простим. Але ранок приніс зовсім інше відчуття. Не жаль. Не страх. Скоріше дивне хвилювання. Наче ми обоє відкрили двері, за якими ще ніколи не були, і тепер не знали, що чекає попереду.

Телефон завібрував на тумбочці.

На екрані висвітилося лише одне слово.

Артем.

Я усміхнулася.

— Доброго ранку, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Доброго ранку.

На кілька секунд між нами запала тиша. Учора вона була легкою. Сьогодні — трохи незграбною.

— Спала? — нарешті запитав він.

— Майже.

— Я теж.

Я тихо засміялася.

— Виходить, винні ми обоє.

— Схоже на те.

Його голос став м'якшим.

— Я заїду за тобою о шостій вечора. І не сперечайся.

— Артем...

Я вперше вимовила його ім'я без жодного «Володимирович». І тільки після цього зрозуміла, що сказала. На тому кінці запала мовчанка.

— Повтори, — сказав він.

Я відчула, як щоки почали палати.

— Що?

— Те, як ти мене зараз назвала.

Я засміялася й похитала головою, хоча він цього не бачив.

— Не дочекаєшся.

Його сміх пролунав так щиро, що я сама не стримала усмішки.

— Добре. Тоді до шостої.

— До шостої.

Коли дзвінок завершився, я ще довго дивилася на телефон. Чомусь саме зараз до мене остаточно дійшло, що вчора змінився не один вечір. Змінилося все.

День просто пролетів. До вечора залишалося ще кілька годин.

— Віка! — почувся знайомий голос із коридору. — Я вже тут!

— Я на кухні! — відповідаю.

За мить до квартири увірвалася Діана, обвішана пакетами так, ніби переїжджала вона.

— Я принесла коробки, скотч, пухирчасту плівку... і щось смачне, бо ти точно сьогодні забула поїсти.

Я засміялася й міцно обійняла її.

— Що б я без тебе робила?

— Плакала б над тарілками.

— Дуже смішно, — відповідаю їй.

Діана скинула кросівки, закотила рукави й одразу взялася до справи.

— Так, командире, із чого починаємо?

— Кухня вже майже готова. Залишилася спальня.

— Тоді ходімо.

Ми мовчки складали речі, час від часу одна одній кидали якийсь жарт, згадували кумедні історії, сміялися з того, скільки всього може вміститися в одній маленькій квартирі.

— Господи, Віка... — Діана витягла із шафи старий светр. — Ти його ще зі студентських часів носиш?

— Бо він зручний.

— Бо ти патологічно не вмієш викидати речі.

— Неправда.

— Ага, а той пакет зі старими речами — не доказ? — показує на пакет.

— Та ну тебе, — відповідаю.

— Якщо бути чесною, мені здається, що ти сьогодні більше чекала не мене.

Я зробила вигляд, що дуже уважно складаю футболки.

— З чого ти взяла? — відповідаю.

— Віка, ти за останню годину разів двадцять подивилася на телефон.

— Неправда.

— Я навіть рахувала.

Я засміялася.

— Ти ненормальна.

— Зате спостережлива.

Вона підійшла ближче й легенько штовхнула мене плечем.

— Ну?

— Що «ну»?

— Що між вами?

— Нічого.

— Віка...

— Справді.

— Добре.

Діана кивнула так легко, що я навіть здивувалася.

— Не хочеш розповідати — не треба.

Вона повернулася до коробки.

— Він учора сам запропонував допомогти з переїздом, — усміхаюся.

Вона підійшла до мене, обійняла однією рукою за плечі й усміхнулася зовсім по-іншому — тепло, по-сестринськи.

— Просто я давно не бачила тебе такою щасливою. І якщо причиною цього став Артем Володимирович... то я тільки рада. Тільки, будь ласка, не дай йому зробити тобі боляче.

Я поклала голову їй на плече.

— Він не схожий на людину, яка здатна навмисно зробити комусь боляче.

— Знаю, — тихо відповіла Діана. — Саме тому я й починаю за вас переживати. Бо іноді найбільше болять не погані люди, а ті, яких ми любимо.

У двері пролунав дзвінок. Ми з Діаною переглянулися.

— Це, мабуть, Артем Володимирович, — сказала вона, відкладаючи рулон скотчу.

Я кивнула, хоча серце вже почало битися швидше.

— Я відчиню, — кажу та йду до дверей.

Дорогою до дверей я раптом зловила себе на тому, що машинально поправила волосся. Усміхнулася сама до себе й тихо видихнула.

«Спокійно, Віка».

Відчинила двері.

На порозі стояв Артем. У простих темно-синіх джинсах, світлій сорочці із закоченими рукавами й легкою усмішкою, яка одразу зігріла весь коридор.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Учора між нами не було жодної відстані. Сьогодні її раптом стало забагато.

— Привіт, — тихо сказав він.

— Привіт.

Я відступила, пропускаючи його до квартири. Наші плечі ледь торкнулися, коли він проходив повз мене. Від цього короткого дотику по спині пробігли мурашки.

— Добрий вечір, Артем Володимирович, — почувся голос Діани з кімнати.

Він одразу повернувся до неї.

— Добрий вечір, Діано.

— Дякую, що погодилися допомогти. Без вас ми б тут до ночі возилися.

— Ми ж домовилися.

Він поставив біля дверей кілька великих складних коробок і оглянув квартиру.

— Бачу, найважче ви вже зробили.

— Це все Віка, — усміхнулася Діана. — Я тільки керувала процесом.

— Брехуха, — тихо сказала я.

— Чиста правда.

Артем тихо засміявся. Я давно не чула його такого сміху. Без напруги. Без звичної стриманості.