22. Артем

Не знаю, що я знову роблю біля її під'їзду, але за останні три дні я тут уже втретє. Я просто приїжджаю і стою, стою й чекаю. А чого чекаю — не знаю. Дивлюся, як із під'їзду виходить її хлопець із якоюсь жінкою. Він цілує її в губи й обіймає. Я в шоці. Виходжу з авто та йду до нього. Недовго думаючи, б'ю його в обличчя.

— Козел! Поки вона на роботі, ти тут розважаєшся!

Ця жінка кидається до нього.

— Коханий, ти як? — каже вона.

— Тобі дісталася найкраща дівчина, а ти вже через тиждень їй зраджуєш, — кажу я.

— Чувак, мені здається, ти щось переплутав, — спокійно каже він, наче щодня отримує по носу.

— Я не дам тобі скривдити Вікторію.

До нас підбігає Вікторія й кидається до нього.

— О Боже, що сталося? — дивиться то на нього, то на мене.

— Ти його знаєш? Бо він тебе точно знає, — каже чоловік.

— Віка, він накинувся на нас, відразу поліз із кулаками, — каже жінка.

— Я побачив, як ви цілувалися, і так вийшло, — показую на його ніс.

— Катя, у морозилці є лід, зможеш прикласти йому, а я пізніше підійду.

Ми залишаємося з Вікою на вулиці вдвох.

— Артем, що тут відбувається? — питає вона.

— Віка, я щасливий, що ти знайшла хлопця, але спокійно дивитися, як він тобі зраджує, я не буду.

— Який хлопець? Він?

Вона починає сміятися.

— Ви подумали, що це мій хлопець? — продовжує сміятися.

— А хто ще? Я бачив, як він дарував тобі квіти біля клініки. Ти була така щаслива поруч із ним.

— Ви стежите за мною?

— Це було випадково, — відповідаю я.

— І сьогодні ви тут випадково опинилися?

— Ні. Сьогодні — не випадково.

— Зрозуміло. А поговорити зі мною не варіант?

— Навіщо говорити, коли й так усе було зрозуміло?

Віка бере мене за руку й тягне до квартири.

— Дядьку, — звертається вона до того чоловіка. — Хочу познайомити тебе зі своїм другом. Це Артем, а це Сергій — мій дядько.

— Дядько? — розгублено перепитую я.

Сергій встає, підходить до мене й простягає руку.

— Приємно познайомитися, Артем, — говорить він.

— Мені теж, — легенько усміхаюся куточком губ.

— Уперше отримую в ніс за племінницю. Зазвичай усі отримують від мене, — сміється він.

Я розгублено дивлюся на всіх і розумію, наскільки помилявся, наскільки себе накрутив. А всього-на-всього потрібно було з нею поговорити.

— Вибачте, я не хотів. Я можу оплатити вам лікування, — кажу я.

— Нічого, заради племінниці потерплю.

Усі сміємося. Віка робить усім каву. Я сиджу за столом і уважно дивлюся на букет квітів. Мої думки перериває Сергій.

— Артем, хто ви Вікторії? — питає він.

Я дивлюся на нього й не знаю, що відповісти.

— Це мій друг із роботи, — каже Вікторія.

— Так, ми працювали разом у лікарні.

— Ви лікар? — питає він.

— Так, кардіохірург, — відповідаю.

— Віка, ти чому не запросила друга на день народження? — питає він її.

— Дядьку, Артем просто був зайнятий того дня.

День народження?! У неї був день народження?! Як я міг його пропустити? Так ось для чого букет. Який я дурень. Тьома, ти просто дурень.

— Артем, мене, на жаль, терміново викликали на роботу в Одесу. Ви зможете допомогти Вікторії з переїздом?

— Який переїзд? — питаю Віку.

— Мене виселяють із квартири, дали два дні. Завтра потрібно терміново переїхати.

— Куди ти переїжджаєш?

— Поки що до Діанки. Квартири дорогі, піднакопичу грошей і переїду.

Вона залишилася без квартири, а я про це навіть не знаю. Я настільки був зайнятий своїм его, що не помічав її проблем. Чому вона ніколи не говорить про них? Чому мовчить?

Вечір пройшов приємно в компанії її родичів. Мені потрібно їхати. Вікторія проводжає мене до машини. Стою на вулиці й чекаю, поки вона вийде. Бачу — біжить до мене.

— Артем Володимирович, що це було сьогодні? Навіщо ви взагалі приїжджали?

— Чому ти не сказала про квартиру і день народження?

— Що за звичка не відповідати на запитання? — каже вона.

— Є в кого вчитися, — відповідаю. — Я допоможу тобі з переїздом.

— Вас не мають обходити мої проблеми.

— Пізно, Вікторія. Мене тепер хвилює твоє життя.

Я більше не можу боротися з бажанням бути ближче до неї. Повільно піднімаю руку й ніжно охоплюю її шию. Під моєю долонею відчувається тепло її шкіри, і від цього серце починає битися ще швидше. Я проводжу великим пальцем по її щоці, не відводячи погляду від її очей. Вона дивиться на мене так, ніби давно чекала саме цієї миті.

Я обережно притягую її до себе. Між нами майже не залишається відстані. Відчуваю її подих на своїх губах і завмираю лише на мить, даючи їй шанс відступити. Але вона не відступає.

Я торкаюся її губ своїми. Спочатку легко, майже боячись зруйнувати цей момент. Та варто їй відповісти, як усі слова, які я так довго стримував, зникають. Я міцніше притискаю її до себе, не відпускаючи її погляду навіть тоді, коли ми знову цілуємося. Здається, весь світ навколо розчиняється, залишаючи тільки її, її тепло і це відчуття, що після цього поцілунку вже нічого не буде так, як раніше.

Я не поспішаю відпускати її. Моє чоло торкається її чола, ми обоє важко дихаємо. Я усміхаюся ледь помітно, ніби сам не вірю, що це сталося.

— Ти навіть не уявляєш, як давно я хотів це зробити, — тихо шепочу.

Вона нічого не відповідає. Лише дивиться на мене так, що я знову забуваю, як дихати.

Моя рука досі лежить на її шиї. Я повільно проводжу пальцями вздовж її волосся, заправляючи пасмо за вухо. Не відводячи погляду, нахиляюся ще раз. Цього разу між нами вже немає вагань. Я знову цілую її — повільно, впевнено, ніби хочу запам'ятати цю мить назавжди.

За спиною холодний метал машини, навколо майже порожня вулиця. Десь у далині проїжджають автомобілі, але їхній шум губиться. Світ ніби стихає, залишаючи тільки нас двох.