21. Артем

Минув тиждень...

Як і обіцяв, кілька разів ходжу в клініку й спостерігаюся. Артур ретельно вивчає результати всіх обстежень — недарма закінчив університет із червоним дипломом. Я чекаю його в коридорі, а в голові не стан мого здоров'я, а думки про те, як там Віка. Уже тиждень її не бачив. Дуже важко мені дається розлука з нею. Артур виходить із моїми результатами.

— Я скажу, що ти добре тримаєшся, — каже він.

— Я ж обіцяв тобі.

— Артем, пам'ятай головне — менше стресу.

— Це навряд, — кажу я.

— Щось сталося?

— Я подав на розлучення, — відповідаю.

— Ого! Ну вітаю! Стільки років утратив.

— Ну ти ж знаєш, що я мусив одружитися.

— Ми з Дімою в день весілля намагалися до тебе достукатися. Уже тоді було зрозуміло, що ти робиш помилку.

— Я не міг залишити свою дитину без батька!

— Не обов'язково було одружуватися, щоб бути в житті своєї дитини. Не ціною власного щастя. Чекай, але чого ти тільки зараз схаменувся? Це через ту дівчину?

— І так, і ні. Ми з нею не разом. Намагаємося поставити крапку.

— Бляха, навіщо ставити крапку? Якщо вона тобі не байдужа, то навіщо відмовлятися від неї?

— Артур, не все так просто. По-перше, я одружений.

— На етапі розлучення, — перебиває він.

— По-друге, у нас велика різниця у віці.

— Яка?

— Тринадцять років.

— Господи, допоможи й дай йому хоч трохи розуму, — знущається Артур.

— По-третє, я не знаю, чи знайдуть серце, чи виживу під час операції. Може, взагалі залишуся інвалідом. Я не хочу зруйнувати її життя.

— Ти — дурень!

Мою увагу привертає розмова позаду нас. Дуже знайомий голос. Розвертаюся й бачу, як Вікторія розмовляє з пацієнтом. Вона що, тут працює?!

— Слухай, а ця дівчина тут працює? — питаю його.

— Так, це Вікторія, наш стажер. Уже кілька днів як працює.

Я спостерігаю за нею. Волосся зібране в хвіст, ця бордова форма їй дуже пасує. Має трохи стомлений вигляд, але все одно виглядає неймовірно привабливо.

— Вона працювала в нас маніпуляційною медсестрою. Дуже розумна та здібна дівчина. На неї чекає успішна лікарська кар'єра.

— До речі, так. Я теж за нею спостерігаю. Навіть думаю скоротити випробувальний термін і оформити її офіційно.

— Артур, будь ласка, придивляйся за нею.

— Добре, без питань. Але яке тобі діло до неї?

Артур звертає увагу на те, як я дивлюся на Віку.

— Не може бути... Це вона? Це та дівчина? — питає він.

Дивлюся на нього, і він усе розуміє за моїм поглядом. Як же я радий її бачити. Аж легше стало. З нею все гаразд, вона вже працює.

— Давай зайдемо в кабінет. Не хочу, щоб вона мене бачила.

Ми йдемо до кабінету. Артур уже хвилин сорок із кимось розмовляє телефоном, а я чекаю й дивлюся у вікно. Насправді, я радий, що маю можливість помовчати й побути наодинці зі своїми думками. Помічаю, як на вулицю виходить Вікторія. Вона когось чекає. До неї під'їжджає машина, з якої виходить чоловік середніх років із великим букетом квітів. Вона біжить до нього й обіймає. Вона дуже щаслива його бачити. Я просто завмираю біля вікна.

— Господи, яка важка розмова. Можемо продовжити, — каже Артур.

Я його не чую. Я намагаюся переварити те, що бачу у вікні.

— Артем? — чекає реакції. — Я вагітний!

Артур розуміє, що я його взагалі не чую.

— На що ти там дивишся?

Встає й підходить до вікна. Від побаченого він теж шокований. Вікторія щось активно розповідає чоловікові, вони сідають у машину й їдуть. Я нарешті звертаю увагу на друга.

— Ти ж розумієш, що це може бути хто завгодно. Не обов'язково те, про що ми подумали, — каже він.

— Мені здається, тут і так усе зрозуміло.

— Послухай мене, друже. Вам потрібно поговорити!

Весь вечір почуваюся так, наче мене вбили, а я забув померти. Вирішую нарешті поговорити й поставити крапку. Усю дорогу сподіваюся, що це була помилка, що це зовсім не те, що я побачив. Не те. Під'їхав до будинку, але ще хвилин двадцять наважуюся вийти. На годиннику 22:45, і я все ж дзвоню у двері. Мені відчиняє той самий чоловік. Я завмираю. Наче струм пройшовся по всьому тілу. Це він. Так пізно, у її квартирі. Із душу чути її голос:

— Хто там?

Вона в душі, а він у домашньому одязі.

— Слухаю вас, — каже чоловік.

— Вибачте, дверима помилився, — розвертаюся й іду.

У мене земля пішла з-під ніг. Вона з ним. Вони разом. Вони щасливі. Вона знайшла людину, з якою сміється так, як ніколи не сміялася зі мною. Я маю радіти за неї, але чомусь так боляче.