20. Вікторія

Прокидаюся й чую у ванній шум увімкненої води. Невже я забула закрити кран? Відчиняю двері до ванної — і завмираю. Що Артем робить у моєму душі? Бляха... Він голий. Який сором.

— Вибачте, я... я... — зачиняю двері.

Оце так сором. Хоч крізь землю провалися. Може, піти з квартири, поки не пізно? Віко, це ж твоя квартира, тобі нікуди йти. Оце я розумію — добрий ранок. Вода вимикається. Зараз він вийде. Двері відчиняються. Він у штанах і розстебнутій сорочці. Він знущається.

— Артем Володимирович, я не знала, що ви там. Я б не зайшла.

— Омлет будеш? — спокійно питає він.

— Що? — збентежено перепитую.

— Я готую дуже смачний омлет. Тобі сподобається, — каже він і йде на кухню.

Беру із шафи домашній одяг і йду до ванної. Привела себе до ладу, а от як зібрати докупи думки — не знаю. Хоча побачити Артема голим зранку — це таки добрий ранок, усміхаюся сама до себе. Вікторія, годі думати про дурниці. Йду на кухню. Звідти такий аромат, що можна свідомість втратити. Сідаю за стіл. Артем ставить переді мною тарілку з неймовірно смачним омлетом.

— Смачного! — сідає навпроти.

— Вам теж, — усміхаюся. — Це дуже гарно й неймовірно смачно. Де ви навчилися так готувати?

— Коли я був студентом, то жив із другом. Його тато працював шеф-кухарем. Щоразу, коли нам не було чого їсти, друг готував із того, що знаходив у холодильнику. Його тато навіть назвав цей рецепт «Із того, що є в холодильнику». Так мій друг відкрив у собі талант кухаря й зараз працює в батьковому ресторані. А я дивився, як він готує, і теж навчився.

— Вау. Мене ніколи не тягнуло до готування. Усе, що я готую, їсти неможливо. Навіть бажання вчитися немає. Мама завжди казала, що ще не з'явився той, заради кого мені захочеться готувати.

— Твоя мама має рацію. Востаннє я готував омлет ще в університеті, — усміхається.

— Це натяк, що через мене вам довелося готувати?

— Це натяк, що саме для тебе я приготував найсмачніший омлет, — усміхається.

Я усміхаюся. Як же приємно це чути. Це справді найкращий ранок у моєму житті. Він змусив мене полюбити ранки. Він такий домашній, такий затишний, такий спокійний. Переді мною вже не та людина, яку я знала місяць тому. Дивно, як сильно може змінитися життя всього за місяць.

— Ти збираєшся повертатися у відділення? — питає він.

— Не знаю. Не хочу щодня бачити Романа.

— За нього не переживай, — упевнено каже він.

— Щось мені підказує, що він не зупиниться.

— Тоді доведеться його зупинити, — відповідає Артем.

— Що ви маєте на увазі? — запитую я.

— Побачимо по ситуації.

Слова Артема насторожують мене. Що він задумав?

— Як ви себе почуваєте?

Він дивиться на мене й мовчить. Йому важко про це говорити. Я розумію цей стан, коли почуваєшся безпорадним перед обставинами, коли не все залежить від тебе й єдине, що залишається, — чекати.

— Я маю вибачитися перед тобою, — переводить він тему.

— За що?

— Коли я побачив, що ти заходиш до кабінету головного лікаря, подумав, що ти вирішила дотриматися свого слова. Я вже уявив, як мене звільняють за статтею.

— Я б ніколи так із вами не вчинила.

— Невже єдиним виходом було звільнення?

— Ну, те, що ми зараз снідаємо на моїй кухні, — доказ того, що цей вихід був не надто вдалим, — усміхаюся.

Він теж засміявся. Цікаво, що буде далі, до чого все це веде, що нас чекає. Як завжди — купа запитань і жодної відповіді. Я намагаюся запам'ятати кожну мить цього ранку: його погляд, рухи, очі, усмішку, запах.

Ми поснідали, і він збирається йти.

— Мені потрібно бігти. Сьогодні обов'язкова нарада.

Не витримую й обіймаю його. Міцно, наче востаннє. У відповідь він цілує мене в лоб. Бачу, що він не знає, що сказати перед виходом. Мені здається, ми обоє не розуміємо, що відбувається.

— Гарного дня, — кажу першою.

— Навзаєм, — відчиняє двері й виходить.