19. Артем

Їдемо мовчки. Чорт забирай, як же я радий її бачити.

— Ти чим думала? — кажу я.

— А ви що тут узагалі робите? — відповідає вона.

— Знову ця дурна звичка — не відповідати на запитання.

Як же я сумував за цією звичкою.

— Не в мене однієї така звичка.

— Ти в порядку? У тебе губа розбита. Візьми серветку, — показую на кишеню куртки.

Дівчина мовчки витирає кров, а я радий, що встиг вчасно. Вона мовчить, і я мовчу.

— Дякую, — тихенько промовляє вона.

— Ну, кулаками я давно не махав, але він був п'яний, тому це було не складно, — усміхаюся.

— О так, це було мужньо, — сміємося.

— Не схоже, що ти п'яна.

— Я випила лише один коктейль. Я взагалі намагаюся не пити в клубах. Вирішила піти до туалету, забула сумку. Повертаюся й бачу, як Рома щось підсипає в келих. А ви вже побачили наслідки мого рішення піти додому.

Далі їдемо мовчки. Під'їжджаємо до під'їзду. Зупиняюся.

— Чому ти звільнилася? — не витримую й запитую.

— Це складне питання.

— Чому мені не сказала?

— З яких пір я маю звітувати перед вами?

— Віка, я тоді перегнув. Я зовсім не це мав на увазі.

— А мені здається, ви мали на увазі саме це, — відчиняє двері й виходить із машини.

Не витримую й іду за нею. Наздоганяю, притягую до себе й міцно обіймаю. Як же я сумував. Як мені не вистачало тебе, дівчинко.

— Вибач, будь ласка. Вибач мене.

Вона піднімає руки, притискає їх до моєї спини й теж обіймає мене. Не хочу її відпускати. Я так заплутався в усьому, але втратити її було найболючішим.

На телефон приходить сповіщення про повітряну тривогу та загрозу балістичного удару, і ми йдемо в метро. Я беру ковдру з машини, і ми спускаємося вниз. Уже за хвилину починаються вибухи, а я міцно обіймаю її. У якийсь момент розумію, що вона заснула. Як же солодко вона спить.

Після відбою я несу її на руках до квартири, вкладаю в ліжко. Сиджу й не можу піти. Вирішую залишитися.