18. Артем

Сідаю в машину й спостерігаю, як вона стоїть і дивиться на лікарню. Іди вже, дівчинко, зараз дощ піде. Нарешті... Наче почула — йде. Ну що ж, Тема, ти знову помилився. Довірився — і тебе зрадили. Я до останнього сподівався, що вона збереже цю таємницю, а вона пішла до головного лікаря й розповіла все. Дивлячись мені в очі, відчинила двері й зайшла. От так просто взяла й зруйнувала мені кар'єру. Тепер мені загрожує звільнення, ще й за статтею. Але я сам винен. Сам пішов на цей ризик. Дівчина ні в чому не винна.

Наступного ранку мені подзвонив головний лікар і попросив зайти до нього. Ну ось і все, Макаренко. Твоя гра закінчена. Стою перед кабінетом і згадую, як учора тут стояла вона. Стояла й вирішувала мою долю.

— Дозволиш? — питаю я.

— Так, Тема, заходь, — тисне мені руку.

— Андрію, я все поясню.

— Так, мені дуже цікаво, що за бардак відбувається в твоєму відділенні.

— Я не хотів нічого приховувати. Що... Що ти маєш на увазі?

І тут я розумію, що щось не так. Про який бардак він питає?

— Чому від тебе йдуть найкращі працівники? — питає Андрій.

— Андрію, я чесно не розумію тебе.

— Цю заяву вчора принесла мені Вікторія, маніпуляційна медсестра. Благала звільнити її.

Дає мені заяву. Я швидко читаю її й розумію, навіщо вона вчора до нього заходила.

— Ти її підписав? — питаю я.

— Ще вчора.

— Будь ласка, не поспішай. Я зараз же з нею поговорю.

— Пізно. Вона звільнилася одним днем. Учора був її останній робочий день.

Я сиджу й не знаю, що сказати.

— Я розберуся.

Встаю й виходжу, а всередині — порожнеча. Я в шоці. Тепер усі пазли складаються. Вона виявилася мудрішою за мене. Напевно, це був єдиний спосіб закінчити ці стосунки. Усе ж нам обом було б важко працювати в одній лікарні. Але чому вона мені нічого не сказала? Чому промовчала? Чому не попрощалася?

Минув тиждень.

Прийшов на огляд до друга, який мене лікує.

— Артем, справи кепські. Ти маєш постійно бути під наглядом.

— Я розумію. Мені стає дедалі гірше, і я це відчуваю.

— Тобі доведеться щось вирішити з роботою й лягти до нас у лікарню.

— Ні, будь ласка, Артур. Давай я приїжджатиму. Я буду звітувати тобі хоч кожні п'ять хвилин, але я не ляжу в лікарню.

— Тобі стає гірше.

— Я беру всю відповідальність на себе.

— Що я можу з тобою зробити... Добре, поки що не будемо тебе госпіталізувати.

— Дякую, друже. Ти неймовірний.

Сьогодні поговорив із завідувачем і попросив не ставити мені операційних днів. Він погодився. Нехай молоді лікарі оперують, а я трохи відпочину.

Щоразу, коли заходжу в маніпуляційну, згадую, як Віка сиділа й заповнювала ту гору журналів. Вона завжди усміхалася й була рада мене бачити. Яким же я був сліпим. Цікаво, як вона там? Знайшла роботу чи ні? А може, вже знайшла хлопця й щаслива з ним. Так... Мені справді її не вистачає. Але потрібно зібратися. Піду вип'ю кави.

Сиджу на кухні й чую розмову за сусіднім столиком. Там сидять Роман і мої колеги.

— Ця дівка мене вже два тижні за ніс водить. Уявляєш, навіть поцілувати себе не дає, — каже Роман.

— Чого ти з нею граєшся? Запроси до себе, влаштуй романтик — одразу дасть, — каже один із них.

— Я, напевно, щось пропустив. Про кого мова? — питає інший.

— Пам'ятаєш Віку? Працювала в маніпуляційній, — каже Роман.

— Так. Вона ж дивна, недоторка. Я теж намагався до неї підкотити, але відшила.

— Ну так я твердо вирішив. Сьогодні йдемо в клуб, і я добряче її напою. Швидко ноги розсуне.

— Давай ми теж із тобою підемо. Хай подруг із собою візьме.

— Тоді о дев'ятій біля «Шторму», — каже Роман.

— Весела буде нічка, — сміються.

Чорт... Вони говорять про Віку. Уроди. Артем, це не твоя справа. Вона його дівчина. Що хочуть, те й роблять.

Приїхав додому, а думками я не тут. Постійно дивлюся на годинник. Уже 21:17. Вони вже в клубі. Напевно, напиваються. Він її цілує, лапає... Знову дивлюся на годинник. 21:47. 21:49. Чорт... Не можу. Встаю, беру ключі, заводжу машину й мчу до клубу.

Під'їжджаю до клубу й бачу Романа, який силоміць намагається затягнути дівчину в машину. Вона пручається, і він її б'є. Урод. Зупиняюся, підбігаю й б'ю його так, що він одразу валиться на землю. Кажу Віці, щоб сідала в машину. Рома підводиться.

— Артем, ти що тут робиш?

— Ти в курсі, що зґвалтування карається законом?

— Яке зґвалтування? Вона сама зі мною пішла.

— Щось я не дуже помітив, що вона йде з власної волі.

Роман б'є мене в обличчя. Я відповідаю, і він остаточно опиняється на землі. Підходжу до дівчини. Вона вся тремтить. Знімаю куртку, накриваю її й саджаю в машину.

Їдемо звідси.