17. Вікторія

Потрібно прийняти рішення звільнитися. Мені буде дуже складно працювати з ним. Тримаю в руках ручку, а рука не пише. Знаю, що вже за день пошкодую про це, але не можу дивитися, як він руйнує своє життя і моє. Тим паче вчора він показав мені, що мої слова для нього нічого не значать.

Ну все, дописала. Залишилося поставити підпис власними сльозами. До кабінету заходить Діанка.

— Привіт. Ти чого так рано на роботі?

— Привіт, Діанка. Мені потрібно з тобою поговорити.

Діана звертає увагу на заяву, бере її й читає.

— Ти точно впевнена, що це єдиний вихід?

— Так, — очі повні сліз.

Діана обіймає мене.

— Подруго, я завжди буду поруч і підтримаю будь-яке твоє рішення, — намагається мене заспокоїти.

— Знаю, — реву.

— А хочеш, я теж із тобою звільнюся? Прямо зараз піду, усе йому висловлю і звільнюся.

— Ні, не потрібно. У тебе дитина, ти не можеш.

Стою біля дверей головного лікаря й не можу наважитися зайти. Щойно хочу постукати, як зі свого кабінету виходить Артем. Ми дивимося один на одного. Бачу запитання в його очах, але все ж стукаю у двері, відчиняю їх, востаннє дивлюся на нього й заходжу.

— Андрію Олександровичу, добрий день! — звертаюся до головного лікаря.

— Вітаю, Вікторія. Чим можу допомогти?

— Я принесла заяву на звільнення.

— Що сталося? Ви гарно працюєте, жодних зауважень. Колектив вас любить.

— Я змушена звільнитися за сімейними обставинами.

— Ви хочете звільнитися за згодою сторін?

— Так. Мені терміново потрібно одним днем.

— Мені важко відпускати такого співробітника, — каже він і всміхається.

— А мені важко звільнятися, але я змушена, — сльози навертаються на очі.

Він уважно дивиться на мене й приймає рішення. Він дуже хороша людина, завжди намагається ухвалювати рішення чесно й максимально вигідно для працівників. Я сумуватиму за ним.

— Добре, Вікторія. Я підпишу заяву. Але коли вирішите свої питання, буду радий знову бачити вас у відділенні.

— Дуже вам дякую. Ви мене врятували.

Від радості обіймаю чоловіка й виходжу в коридор.

Увесь день займаюся паперовими справами: обхідний лист, бухгалтерія.

Увечері до мене заходить Діанка з дівчатами та шампанським. Ми трохи випили. Кожна сказала, що дуже сумуватиме. А мені хочеться ридати. У мене чудовий колектив. Це велика рідкість — потрапити в такий. І я справді не знаю, що робити далі.

Виходжу з лікарні вже трохи напідпитку. Випила найбільше з усіх. Стою на порозі й прощаюся з роботою. З лікарні виходить Артем. От тебе я зовсім не хочу бачити. Він дивиться на мене злим поглядом, проходить повз, але раптом зупиняється й розвертається.

— Вікторія, — гукає мене.

— Так, слухаю.

— Я так розумію, обоє з нас стримали своє слово?!

— Не я це почала.

— Напевно, святкуєте перемогу. Я ніколи не довіряв людям, особливо найближчим. І сьогодні згадав чому.

— Немає тварини жорстокішої за Homo sapiens.

— Ідіть додому. Збирається дощ, а парасольку брати ви так і не навчилися.

Розвертається й іде. Про яку перемогу він говорить? Та вже неважливо.

Прощавайте, Артем Володимирович!