16. Артем

Дуже складна операція. У закритому приміщенні, у костюмі, в масці — так важко було дихати. Місцями здавалося, що в очах темніє. Я добре розумію, що Віка була права. Я дуже ризикував. Кожне її вчорашнє слово било точно в ціль. Вона на всі сто відсотків права, але я повинен був допомогти цій жінці. Я обіцяв другу. Я не міг його підвести. Така слабкість... Треба випити кави.

Спускаюся в кафе, замовляю каву й чую, як сміється Вікторія. Знову цей ідіот крутиться біля неї. Не люблю таких типів — самовпевнені та пихаті. І вона п'є з ним каву. Я вчора конкретно перегнув палицю. Сказав те, про що вже сотні разів пошкодував. Я ж зовсім так не вважаю. Відтоді як вона з'явилася в моєму житті, я нарешті відчув себе живим.

А вона виглядає поруч із ним щасливою. Вони наче підходять одне одному. Можливо, потрібно зупинитися. Тут немає майбутнього. Щось мені недобре. Душно. Потрібно повертатися в кабінет. Ноги не слухаються, чомусь важко ходити. Намагаюся сісти у своє крісло, але падаю. Так тисне в грудях...

Вікторія забігає в кабінет, зачиняє двері на ключ, підбігає до мене, намагається підняти.

— Що? Що робити? Кажіть!

Я не можу говорити. Відключаюся. Вона б'є мене по щоці.

— Дивіться на мене. Не заплющуйте очі, — чую десь далеко її голос.

Темрява.

Приходжу до тями. В очах усе пливе, зір не може сфокусуватися. Бачу силует поруч на підлозі. Це вона сидить.

— Що сталося? — питаю.

— Ви як? Чуєте мене?

— Не кричи, — бурмочу їй.

— Добре, не буду, — встає. — Крапельниця буде капати ще хвилин десять. Як її відключити, ви знаєте.

Виходить, а я залишаюся сам. Починаю згадувати все. Чорт... Вона мене врятувала. Відключаю систему й розумію, що вона все зробила правильно. Однією рукою підключила все необхідне, і на все це в неї були лічені секунди. Вона могла б стати хорошим лікарем. Розумна дівчинка, ще й із характером. Нестерпним характером, але саме він і дає їй цей вогонь. Я взагалі не можу зрозуміти цю дівчину. Сьогодні сідає з тобою в машину, коли ти п'яний, а завтра відчитує тебе. Ще й така горда. А може, це й на краще. Час припинити те, що між нами відбувається.

Через неї я розм'як. Пора повертати себе колишнього й зосередитися на роботі.

Йду до машини й бачу, що в маніпуляційній горить світло. Сідаю в машину. Чекаю. Через пів години виходять Віка й Роман. Цікаво, що вони там робили. Роман пропонує підвезти її, але дівчина відмовляється. Іде до метро.

Повертаюся додому весь у думках. Соня зустрічає мене.

— Привіт. Затримуватися вже входить у звичку, — єхидно каже вона.

— Багато роботи, — знімаю верхній одяг і сідаю на диван у вітальні.

— Вечеряти будеш?

— Ні, дякую. Не голодний.

Я засинаю на дивані.