15. Вікторія

Дружина... Це його дружина. Це було дуже принизливо. Мною начебто скористалися й викинули. Він завжди повертається до неї. Досить, Вікторія. Ти зайшла занадто далеко. Я не розумію: він грається зі мною, тішить своє его чи піднімає самооцінку? Неважливо. Це кривдить мене, а отже, цьому потрібно покласти край.

Робочий день наближається до кінця, і я потихеньку дописую журнали. До кабінету заходить Діанка.

— Ти чого така сумна? — питаю я.

— Пам'ятаєш жінку, яка мені квіти подарувала?

— Так, дуже приємна, — усміхаюся.

— Її завтра оперують. Вона дуже важка. У жодній лікарні не хотіли брати її на операцію.

— Так радіти треба. Значить, у неї є шанси. У нас хороші хірурги.

— Та чогось серце не на місці. Добре хоч Макаренко оперує, — усміхається.

По мені аж струм пройшов.

— У сенсі Макаренко? — питаю я.

— Ти чого? Радіти треба, що такий хірург буде оперувати.

У паніці вибігаю в коридор і біжу до кабінету Артема. Залітаю всередину, а в нього Роман.

— Нам потрібно поговорити, — кажу я грубим, командним тоном.

— Вікторія, вас стукати не вчили? — каже Артем.

Демонстративно стукаю по столу.

— Так нормально? — питаю.

— Роман Сергійович, можете нас залишити?

— Ми взагалі-то не закінчили, — відповідає Роман.

Артем дивиться на моє обличчя, яке так і кричить, що я його зараз уб'ю.

— Ми продовжимо завтра. На сьогодні ви вільні, — каже Артем, навіть не дивлячись на Романа.

Роман розгублено дивиться на нас і виходить із кабінету.

— Дуже чекаю пояснень, — каже Артем.

— Ви завтра оперуєте?

— Так. Це моя робота.

— Ви оперуєте важкого пацієнта.

— Вікторія, відколи я маю звітувати перед вами, кого я оперую?

— Не розумію, чому вас досі допускають до операцій.

— Вікторія, ви переходите межу, — підвищує голос і встає.

Роблю крок до нього.

— Це ви переходите межу. У вашому стані заборонено так ризикувати.

— Чим ризикувати? Я добре себе почуваю.

— Життям пацієнта. Вам може стати зле, і ви вб'єте людину.

— Я лікар, і мені вирішувати, допускати себе до пацієнтів чи ні. Питати нікого не збираюся.

— Тобто операція буде?

— Інші варіанти не розглядаються, — грубо відповідає.

— Гаразд. Подивимося, що головний лікар скаже.

Розвертаюся й іду до дверей. Він різко хапає мене за руку й зупиняє. Не розрахував сили й зробив боляче.

— Відпусти. Мені боляче.

— Дівчинко, ти кому тут умови ставиш? — дивиться так, наче зараз уб'є.

Вириваюся й даю йому сильного ляпаса.

— Слухай мене. Або ви зранку скасовуєте операцію, або я йду до головного лікаря. У вас є час подумати до ранку.

Розвертаюся й грюкаю дверима так, що, напевно, вся лікарня почула.

Ого... Це що зараз було, Вікторія? Ти взагалі страх втратила? Ну все, пиши заяву. Та пофіг, він сам мене вивів. «Дівчинко, ти кому тут умови ставиш?» Як заговорив... Чому в маніпуляційній так не говорив?! Бісить. Але що мені робити? Я ж до головного не піду. Я його так не підставлю. Але ж інакше може бути ще гірше.

Увечері намагаюся подивитися фільм, але думками я не тут. Невже він проведе операцію? Чому він так ризикує? Досить про це думати. Цікавий фільм... Напевно цікавий, зважаючи на те, що я його взагалі не дивлюся. Як тепер заснути?

Вранці прокидаюся без будильника. Відчуття, наче й не спала. У роздумах приїжджаю на роботу, піднімаюся у відділення. Двері ліфта відчиняються, і переді мною стоїть він, одягнений у хірургічний костюм. Я виходжу з ліфта, а він заходить. Розвертаюся й наполегливо дивлюся, який поверх він натисне. Тільки не четвертий... Не операційна... Він дивиться на мене й натискає четвертий поверх. Наш погляд обривають двері, що зачиняються. Ти зробив свій вибір, Макаренко. З мене досить.

До мене в кабінет заходить Роман.

— Дозволиш? Чи знову вкажеш на двері?

— Проходьте. Вибачте, я вчора була не в собі.

Він дивиться на мене й усміхається.

— Вибачу, якщо вип'єш зі мною кави.

— А знаєте, — дивлюся на годинник, — у мене якраз обід, і від кави я не відмовлюся.