14. Артем

Знову цей Роман крутиться біля Віки. Мені спокійніше було, коли вона сиділа вдома. Хоча сьогодні вночі я думав, що схоплю інфаркт раніше, ніж дочекаюся пересадки. Як же вона мене налякала. У її будинку живе моя одногрупниця, і я побачив у сторіс, що було влучання. А тут ще й Віка не бере слухавку. Я навіть не пам'ятаю, як доїхав до неї. Гнав як скажений. Годину чекав під під'їздом, устиг уявити найгірші сценарії, готувався до найгіршого. І раптом цей голос, моє ім'я: "Артем".

Ви не уявляєте, яким солодким був її голос у той момент. Наче все навколо перестало існувати. Ця дівчинка конкретно мене налякала.

Ще й ніяк не можу наважитися піти до головного лікаря й розповісти про свій діагноз. Відсторонення від операцій — наче ніж у грудях.

Добре, піду візьму каву. Безсонна ніч дається взнаки. Виходжу в коридор і чую сварку в маніпуляційній. Вриваюся туди.

— Що відбувається? — питаю.

Переді мною стоять Віка, якась молоденька дівчина, старша медсестра та пацієнт. Як я розумію, це та студентка, про яку мені розповідала Віка зранку. Вона чомусь плаче й ховається за Вікторією.

— Ти хто такий? — грубо звертається до мене пацієнт.

— Я завідувач відділення. Не пам'ятаю, коли ми перейшли на «ти».

— Слухай сюди, завідувач. Твоя студентка розбила ампулу препарату за сім тисяч гривень. Де ти таких криворуких набрав?

— Ампулу розбила я, — упевнено каже Віка.

— Та мені похер, хто розбив. Гроші хто поверне? — грубо говорить він.

— Гроші я вам поверну. Але ви не мали права вдаряти медичного працівника, — так само твердо й упевнено відповідає дівчина.

Звідки в ній стільки сміливості?! Перед старшою медсестрою та завідувачем так розмовляти з пацієнтом. Вона відстоює не себе, а цю студентку, яка вже, здається, на рік уперед усі сльози виплакала.

— Знаєш, а ми можемо якось по-іншому домовитися, — він бере рукою її бейджик і уважно читає ім'я. — Вікторія...

Ну ні, чувак. Цю дівчину ти чіпати не маєш права.

Хапаю його за руку й викручую її. Від несподіванки він падає на коліна. Дістаю з кишені гаманець. Відпускаю його руку, він щось скиглить собі під ніс. Відраховую десять тисяч і засовую йому в кишеню.

— Сподіваюся, цього вистачить!

Він дістає гроші, перераховує їх і йде геть. За ним виходить і старша медсестра. Віка полегшено видихає.

— Навіщо ти це сказала? Це ж я розбила? — тремтячим голосом запитує студентка.

— Послухай, це повністю моя вина. Я мала бути уважнішою, адже я твій куратор. Тепер послухай мене: припини плакати й візьми себе в руки. Таких мудаків у нашій професії ще буде багато. А ти молодець. Перша практика — і такий життєвий урок. Головне — сприймай це як урок, не бери близько до серця. Нічого, сьогодні розбила, зате в майбутньому будеш уважнішою. А тепер іди на кухню, зроби собі каву, купи солодкий батончик і трохи прийди до тями. Домовилися?

— Домовилися, — студентка навіть усміхнулася.

Я в шоці від почутого. Наскільки ж вона допомогла дівчині пережити цей момент. Вона підібрала найкращі слова, які тільки можна було сказати в такій ситуації. Ще й узяла провину на себе. Так, Вікторія, відчуваю, що ти ще багато в чому мене здивуєш.

Студентка вийшла, і ми залишилися вдвох.

— Дякую, але я поверну вам гроші, — упевнено каже вона.

— Вікторія, мені не потрібно повертати гроші, — наполягаю.

— Я вас не питаю. Я просто їх поверну.

Вона підходить до шафи, дістає рюкзак і починає шукати гаманець. Я підходжу й різко зачиняю дверцята шафи.

— Та що ж ти така вперта...

Я розумію, що прижав її до стінки й справді налякав. Вона тремтить. Знову це відчуття. Знову розум бореться з бажанням. Надто близько. Надто небезпечно. Тема, що ти робиш? Опирайся цій спокусі. Але ж які в неї пухкі губи, як неймовірно вона пахне. Тримай себе в руках, Макаренко. Не можу.

Не витримую й цілую її. Цілую так, наче вперше і востаннє. Вона відповідає, відповідає ще більшою пристрастю. Її руки на моїй шиї, вона стискає моє волосся. Боже, як це приємно. Я відчуваю, як мене накриває хвиля бажання. Її смак неймовірний. Я розумію, що потрібно зупинитися. Тема, зупинись. Різко перериваю поцілунок. Я наче п'яний.

Вчасно, бо чую в коридорі голос дружини. Якого біса вона тут робить?! Віка теж розуміє, що це моя дружина.

— Віка, я...

— Не треба, — каже вона й показує на двері.

Я мовчки виходжу, як останній мудак, і не можу сказати жодного слова. Сам поцілував. Навіть не спитав. Не залишив їй вибору. А єдине, що зміг сказати, — це:

— Віка...

Макаренко, ти ідіот.