13. Вікторія

Пройшло декілька днів. Прокидаюся від такого вибуху, що аж вуха заклало. Біжу у ванну, руки трусяться, телефон не взяла. З усіх боків лунають вибухи. Дуже страшно. Розумію, що це було зовсім близько. Чую, як люди кричать, хтось дуже голосно стукає у мої двері. Підходжу й дивлюся у вічко — це сусідка. Відчиняю двері.

— Скоріше спускайся вниз, у будинок влучив шахед! — кричить вона й біжить далі стукати в інші двері.

У мене починається паніка. Швидко вдягаюся й вибігаю. Слава Богу, у мене метро поряд. Навіть не розумію, як опинилася всередині. Беру телефон почитати новини, а в нього 2%. Як так? Я ж ставила його на зарядку. Що за фігня? Я ще й зарядку не взяла. Бляха. Три години в метро. Ближче до п'ятої ранку дали відбій, і я нарешті повертаюся додому. Біля мого будинку швидкі, пожежні, поліцейські, купа людей. Я взагалі не розумію, як потрапити додому. Намагаюся розгледіти когось із сусідів, щоб дізнатися подробиці. Дивлюся — і завмираю. Біля під'їзду стоїть Артем. Стоїть і про щось сперечається з поліцейським, показує щось у телефоні.

— Артем! — кричу йому.

Він розвертається, підбігає й міцно обіймає мене.

— ...Володимирович, — договорюю я.

— Як ти мене налякала.

Я притискаюся до його плеча, і мені відразу стає спокійно. Після цієї страшної ночі мені нарешті спокійно.

— Ти чого на повідомлення не відповідаєш? У тебе телефон вимкнений. Я собі місця не знаходжу.

— У мене сів телефон. Я в паніці вибігала й не помітила.

— Ти ціла? — починає перевіряти мої плечі та руки, шукаючи якісь ушкодження.

— Усе добре. Тільки дуже злякалася.

Він знімає свою куртку, одягає її на мене й міцно притискає до себе. Так і стоїмо. Чую, що нам дозволили повернутися до квартир. На щастя, моя квартира ціла.

— Каву будете? — питаю в Артема.

Він дивиться мені в очі й про щось довго думає.

— Дякую, але я краще поїду. Уже треба збиратися на роботу.

Знімаю куртку й повертаю йому.

— Дякую. Побачимося в лікарні.

— У сенсі? Ви ж на лікарняному.

— Старша дозволила стажувати студентів, тому я буду, так би мовити, наставником, — усміхаюся.

— Тоді побачимося.

Дивлюся, як він зникає в натовпі. Як несподівано прийшов, так само несподівано й пішов. Що це взагалі було?! Він приїхав під час тривоги, бо я не відповідала. Вмикаю телефон і офігіваю: двадцять три пропущені дзвінки від нього, чотирнадцять повідомлень.

"Вікторія, ви в укритті?"

"Вікторія?"

"У вас усе гаразд?"

Я читаю й очам своїм не вірю. Не розумію, що між нами відбувається. Він наче так близько, але водночас так далеко. Ми більше схожі на друзів. Так, мені здається, саме так і є. А той поцілунок був чимось на кшталт випадковості. Віка, зберися й налаштуй себе на це. Він не твій чоловік. Але чи може не твій чоловік чекати біля твого будинку о п'ятій ранку й залишити двадцять три пропущені виклики?

У цих роздумах не помітила, як доїхала на роботу. Сиджу й заповнюю журнал. Несподівано хтось ставить на стіл стаканчик із кавою. Підіймаю голову й бачу Романа.

— Доброго ранку, Вікторія. Я такий радий вас бачити.

— Доброго ранку. А як ви дізналися, що я сьогодні працюю?

— Учора випадково почув від медсестер, — усміхається.

Беру каву.

— Дякую, — усміхаюся. — Але не обов'язково було.

— Обов'язково. Я тепер вам довічно винен каву.

Я починаю кашляти, бо вдавилася кавою від цих слів.

— Ви перебільшуєте. Проїхали вже цю тему.

До сестринської заходить Діана.

— Як скажете. Побачимося ще, — каже Роман і виходить.

Подруга сідає навпроти, бере каву в руки.

— Ого! А це що за ранкова доставка кави?

— Кур'єрська доставка «Роман», — сміюся.

— Слухай, а він нічого такий. Видно, що ти йому подобаєшся. Він цього зовсім не приховує. Може, даси йому шанс?

— У мій будинок сьогодні влучив шахед, — різко змінюю тему.

— Що? — Діана в шоці.

— Ти чого мені не написала? Ти не постраждала?

— Як бачиш, у мене сів телефон. Я забула поставити його на зарядку. Мені вже влетіло за це.

— У сенсі? Хто?

— Ти ніколи не здогадаєшся, хто чекав мене біля під'їзду, коли я повернулася з укриття.

— Та ну, невже...

— Так, Артем. Він залишив мені двадцять три пропущені виклики й чотирнадцять повідомлень.

— Так, ставлю каву. Я маю знати всі подробиці. Тобі зробити каву? Ой, вибач, забула. У тебе ж особистий бариста, — сміється.

— Та ну тебе, — сміюся.