12. Артем

Сиджу на п'ятихвилинці й не можу зібратися з думками. Головний лікар знайомить колектив із новим лікарем, а я вже відчуваю до нього якусь неприязнь, хоча чоловік мені нічого поганого не зробив. Але та ситуація з Вікторією вибісила. Те, як він тримав її за руку, як вони посміхалися одне одному, як дивилися, як стояли так близько. Чорт забирай, що зі мною відбувається? Мої думки перериває головний лікар.

— Артем Володимирович, ознайомте Романа Сергійовича з відділенням.

— Так, звісно.

Після наради йду до свого кабінету й сподіваюся зустріти Вікторію. На жаль, фортуна не на моєму боці. Сідаю за стіл, щоб випити чашку смачної кави, але мою ідилію перериває Роман. Цей чувак уже починає мене бісити.

— Не завадив? — питає він.

— Ні. Сідайте. Кави?

— Ні, дякую. На сьогодні з мене кави досить.

Роман звертає увагу на фотографію доньки на столі.

— О, це ваша донька?

— Так. Це сенс мого життя. А ви одружені?

— Ні. Холостяк холостяком.

Бляха... Він ще й холостяк. Я офіційно його ненавиджу.

Я пояснив йому специфіку роботи нашого відділення, показав усе й познайомив із колективом. Вирішив зайти до сестринської, щоб показати йому, що і де там знаходиться. Іноді наші медсестри зайняті, тому лікарі за потреби можуть самі зробити деякі маніпуляції. Заходимо до кабінету й бачу Віку з Діаною.

Ну нарешті я тебе знайшов. Думав, що ти вже пішла додому.

Вона мене побачила й одразу встала.

— Добрий день, Артем Володимирович, — ледь усміхається.

— Вітаю, Вікторія. Ви ж на лікарняному.

— Так, але скучила за роботою, от і прийшла.

— Вікторія, я такий радий вас знову бачити, — усміхається дівчині Роман.

Бляха... Він точно не доживе до кінця зміни.

Бачу, що їй незручно і вона не знає, як реагувати.

— До речі, я ще маю пригостити вас кавою за моральні збитки, — продовжує він.

— Не варто. Нічого страшного не сталося, — відповідає Вікторія.

— Та ні, я наполягаю.

— Романе, — грубо перебиваю його, сам не розуміючи чому. — Робочий день уже закінчився, тому, думаю, ви можете бути вільні.

— Вікторія, я можу підвезти вас додому, — каже Роман.

Та ти закриєш свого рота сьогодні?!

Вона дивиться на мене так, наче кошеня, яке завинило.

— Ні, дякую. У нас із Діаною інші плани, — відповідає вона, і я полегшено видихаю.

Повертаюся до кабінету злий як чорт.

"Радий вас знову бачити, Вікторія."  "Я ще маю пригостити вас кавою." "Вікторія, я можу підвезти вас додому." Вікторія... Вікторія... Вікторія...

Бляха, як же він мене бісить.

Відчуваю тиск у грудях, і дихати стає важче. Розстібаю сорочку й відчиняю вікно. Наче трохи легше.

Останнім часом мені стає дедалі гірше.