11. Вікторія

Дивне відчуття після розмови з його дружиною. Той її поцілунок... Вона провокувала, перевіряла мою реакцію. А може, його реакцію. Не знаю. Це було так неприємно, але її я теж розумію. Я ніколи не претендувала на статус коханки й не збираюся. Раніше я хоча б знала, що це кохання неможливе, але зараз усе стало ще заплутанішим: його діагноз, дружина, мої почуття. Чому він зізнався в хворобі мені, а не їй? Так багато запитань — і жодної відповіді. А що мені тепер робити з цією новиною? Його зараз мають відсторонити від операцій, адже він ризикує життям пацієнтів. Він може когось убити. Я маю повідомити про це, але не можу. Він довірився мені. Мої думки перериває Діанка.

— Привіт, бусічка. Ти як?

— Наче після аварії, — сміємося.

— Я вб'ю його. Через нього ти могла загинути, — злиться.

— Припини. Я сама сіла в ту машину.

— За це ти теж отримаєш.

— Проїхали. Ти добре знаєш, що я не могла вчинити інакше.

— Хай він мені тільки попадеться.

— Відчуваю, що мене тоді переведуть у реанімацію, — каже Артем.

Ми навіть не помітили, як він зайшов до палати.

— Артем Володимирович, я вас не помітила.

— Діана, ви цілком маєте рацію. Я винний. Я не мав права наражати Вікторію на небезпеку.

— Так, не мали, — грубо відповідає Діана. — Якщо вам на Вікторію все одно, то мені — ні! — кричить на нього.

— Мені не все одно, — майже вигукує він.

Діанка дивиться на мене такими очима, наче він щойно зізнався мені в коханні.

— Тобто... Я ж лікар, і життя людини мені небайдуже, — швидко виправдовується він.

— Так, я зрозуміла, — відповідає вона.

— Вікторія, я зайшов сказати, що мене виписують.

— Мене теж уже виписують. Діанка приїхала забрати мене.

— Добре. Гарного дня, — каже він і йде.

Діана чекає, поки він вийде, і починається допит.

— Що це було?

— Діана, довго розповідати.

— А ні, розповідай. Не щодня я кричу на педанта, а він переді мною вибачається.

Я розповіла подрузі все, крім його хвороби. Особливо її цікавили подробиці поцілунку.

Минуло два дні, відколи я лежу вдома й нудьгую. Ненавиджу лікарняні. Ще й Артема не бачу, а це найважче. Не витримую, збираюся до лікарні.

Заходжу у відділення з двома стаканчиками кави. Ну як же я можу прийти до своєї кавоманки без кави?

Виходжу з ліфта, і в мене хтось сильно врізається. Кава вислизає з рук і обливає мене та ще когось. Дивлюся на свою недопиту каву, а потім звертаю увагу на причину цієї катастрофи.

— Вибачте, я вас не помітив. Ви не обпеклися? — питає мене чоловік.

— Усе добре. Вона була тепла, — усміхаюся.

Переді мною стоїть високий світловолосий чоловік із блакитними очима. Я ще ніколи не бачила таких блакитних очей. На вигляд йому років тридцять п'ять.

— Тепер я винен вам дві кави.

— А ви наш новий лікар? Раніше я вас тут не бачила.

— Роман Сергійович, кардіохірург, — простягає мені руку.

— Вікторія, маніпуляційна медсестра, — теж простягаю йому руку.

— Дуже приємно познайомитися. А що у вас із рукою?

— Потрапила в аварію, але все добре, — усміхаюся.

З палати виходить Діана.

— Вікуля, ти вже тут? — звертає увагу на розлиту каву. — А що це у вас сталося?

— Вибачте, це я вилетів із палати й не помітив Вікторію, — каже Роман.

— Ходімо, ходяча катастрофо. Щось зробимо з твоїм пальтом, — каже Діана, і ми йдемо до сестринської.

Заходжу до кабінету, знімаю пальто й починаю протирати його вологими серветками, але кава на червоному пальті залишає добрячу пляму.

— Походу, тут допоможе тільки хімчистка, — кидаю пальто на диван.

— Я так розумію, каву ти забула купити, — дивиться на мене й сміється.

— Просто в мене одна рука, а кави було дві, тому не втримала, — сміємося. — А Артем у відділенні?

— О, подруго, я бачу, ти так захопилася новим лікарем, що не помітила його в коридорі?

— Що? Він був там? Усе бачив?

— Думаю, так. Коли я вийшла, він стояв і дивився.

— Ти чого жодного знаку не подала?

— А ти думаєш, чого я тебе відразу сюди потягнула?!

— Блін... Що він подумав?

— Ну, тут можна все що завгодно подумати. Ви там так мило розмовляли з новим лікарем, — підморгує мені.

— Та ну тебе. Нічого такого не було.