Померти, щоб жити!

10. Артем

Не знаю, чому зізнався цій дівчині, але таке відчуття, ніби вона єдина, хто мене розуміє.

До палати заходить Соня з пакетом фруктів.

— Любий, ти як?

— Усе добре. Обійшовся синцями.

— Лікар сказав, що ти в сорочці народився. Мені сказали, що ти був п'яний.

— Так, ми з Дімою вирішили згадати студентські роки.

— Студентські роки, кажеш? Розумію. Мені ще сказали, що з тобою була молоденька дівчина. Це теж частина твоїх студентських років?

— Соня, я... Вона моя колега. Вона намагалася допомогти мені дістатися додому.

— Допомогти тобі дістатися додому могла твоя дружина, якій треба було просто зателефонувати.

— У тебе немає причин ревнувати. Між нами нічого немає і ніколи не було.

— Макаренко, а відколи ти почав виправдовуватися?

І справді, я ніколи не виправдовувався, хоч би якими безглуздими були ревнощі дружини. Я завжди мовчав, бо знав, що маю рацію. А зараз намагаюся збрехати. Навіть не Соні — самому собі.

Зі мною справді щось відбувається. Я порушую всі свої принципи, брешу й намагаюся контролювати ситуацію, яка вже давно вийшла з-під контролю.

— Соня, давай не тут.

Повертаю голову й розумію, що позаду Соні стоїть Віка. Вона все чула. Стоїть, тримаючись за двері. І чомусь у цей момент мені боляче не за дружину, яка думає, що чоловік їй зраджує. Мені боляче, що Віка все це почула.

Найбільше я не хочу кривдити цю дівчину. Я розумію її почуття і знаю, що з ними треба щось робити. Але мені так подобається, як вона на мене дивиться, як піклується про мене. Про мене ще ніколи так не піклувалися.

Вона дивиться на мене, потім на дружину, а потім знову на мене. Соня це помічає й розвертається.

— Ви заблукали? — запитує Соня.

— Вибачте, я справді переплутала палати, — каже Віка.

— А мені здається, ви прийшли саме туди, куди хотіли, — Соня підводиться й іде до Віки.

Віка стоїть у дверях і дивиться, як до неї наближається моя дружина.

— Це ти врятувала мого чоловіка?

— Так. Я вирішила допомогти. Він ледве тримався на ногах і навіть не міг зв'язати двох слів.

— Ти випадково там опинилася?

— Так. Ми з подругою відпочивали.

— Соня, мені потрібно відпочити, — втручаюся в розмову.

— Так, коханий, звісно.

Вона підходить до мене й демонстративно цілує в губи. Цілує довго, бере сумку та йде. Біля дверей зупиняється поруч із Вікою.

— До побачення.

— До побачення, — відповідає Вікторія.

Чорт забирай, як же мені незручно перед Вікою. Вона розвертається й іде до своєї палати.

Під вечір я прокинувся й вирішив подивитися, як там Віка. Нога болить, але вже менше. Бачу, вона стоїть на балконі й дивиться на місто. Про щось глибоко замислилася. Підходжу до неї.

— Так, вид звідси неймовірний, — стаю поруч.

— Ви чого встали? Ще й без милиць.

— Нічого, нога вже не так болить. Перелому ж немає.

— Лікар справді мав рацію. Ми в сорочках народилися.

Ми разом сміємося.

— Вікторія, вибач за Соню. Вона вміє бути нетактовною.

— Вона має на це повне право. Вона ваша дружина, — відвертається й дивиться на місто.

Я теж переводжу погляд на місто.

— Осінь цього року як ніколи дощова.

— Я люблю дощ восени. Є в ньому щось магічне, — дивиться на мене.

Я дивлюся в її очі й згадую той вечір... і той поцілунок.

«Влип ти, Тема... Влип».

— А ви?

— Що я?

— Ви любите дощ?

— Раніше не любив. Тепер усе змінилося.

Я дивлюся в її очі й не можу зрозуміти, як вчинити. Мене чомусь так тягне до неї. Так хочеться її зігріти, адже вона зараз тремтить. Знімаю з себе куртку й накидаю їй на плечі.

— Дякую, — тихенько промовляє вона.

Вона тремтить ще сильніше, і я беру її руки у свої, зігріваю їх. Бачу її розгублений погляд. Обережно поправляю пасмо волосся, що впало їй на очі.

У мені зараз борються бажання і розум.

Кому з них здатися?

Яка ж вона близька... Як тремтить... Як же мені хочеться її захистити.

Що мені робити?..

— Ви змерзнете.

— У мене міцний організм.

— Такий собі аргумент для людини, яка лежить у лікарні, — сміється.

Не витримую й теж сміюся.

— Ну, до твоєї появи точно був.

Вона сміється з мого жарту. Давно ніхто не сміявся з моїх жартів. І це так приємно.