8. Вікторія

Весь тиждень я не бачила Макаренка на роботі. Хтось казав, що він захворів, хтось — що у відрядженні, хтось говорив, що дружина з донькою приїхали з-за кордону і він узяв невелику відпустку. Я вагалася, чи писати, чи ні, але все ж таки не написала. Боюся, що дружина побачить повідомлення і в нього будуть проблеми.

До мене в кабінет із чашкою кави заходить Діана.

— Подруго, досить працювати, давай кави поп'ємо.

— Ти вчасно, я вже звільнилася.

— Так, на сьогодні все в силі?

— А що сьогодні?

— У сенсі? — дівчина дивиться на мене так, ніби я забула про її день народження. — Сьогодні ми йдемо в клуб.

— Діанка, а може, давай на інший день? У мене не той настрій.

— Ти зараз хочеш мене образити? Ти мені обіцяла ще місяць тому. Ми взяли на завтра спільний вихідний.

— Я зараз не хочу ні в який клуб.

— Ти мені обіцяла.

— Я знаю.

— І що?

— Добре, я піду з тобою.

Після роботи ми пішли до мене збиратися в клуб. Діанка увімкнула на колонці гучну музику й почала танцювати. Вона намагається підняти мені настрій. Але думками я в іншому місці. За нами заїхав хлопець Діани. Він узяв із собою друга. Тоді я зрозуміла, що ця мадам підлаштувала знайомство з цим хлопцем.

Поки подруга танцює, я вирішила випити коктейль біля барної стійки.

— Можна мені «Апероль», будь ласка, — звертаюся я до бармена.

— Запишіть на мій рахунок, — чую голос Стаса, який підходить до мене.

— Дякую, але я можу сама розрахуватися.

— Ну дозволь мені пригостити таку гарну дівчину.

Можливо, Діанка й права. Можливо, врешті-решт мені треба знайти ровесника, спробувати побудувати стосунки, покохати когось не на тринадцять років старшого. Стас наче непоганий, симпатичний, очі гарні, добрі. Але чи можуть початися стосунки там, де, дивлячись у блакитні очі Стаса, я думаю тільки про чорні, суворі та холодні очі свого педанта?

— Добре, дозволяю, — посміхаюся хлопцю.

Поки готували коктейлі, між нами зависла незручна пауза, яку хлопець поспішив перервати.

— Так ви з Діаною працюєте разом?

— Так.

— Теж медсестричка?

— Так.

— А який профіль?

— Кардіохірургія.

— Треба мені до вас зайти та серце підлікувати, — посміхається.

У цей момент до нас підходить Діанка, вириває в мене келих і випиває все.

— Господи, Вікуля, дякую. Я так хотіла пити!

— Ого, ти щойно осушила келих «Аперолю» одним ковтком, — сміюся.

— Тобі Стас замовить ще, — підморгує мені подруга.

У цей момент хтось падає на мене ззаду. Дивлюся — якийсь чоловік упав на підлогу із закривавленим носом. Бармен повідомляє по рації:

— Охороно, біля бару якийсь п'яний тип починає бійку.

Діанка відтягує мене.

— Йдемо на танцпол, нас це не стосується.

— Зараз.

У мене дивне відчуття, наче я маю побачити, що там відбувається. Мої передчуття ще ніколи мене не підводили. Крізь натовп видніється силует чоловіка, який виривається з рук охорони.

— Твою... Артем Володимирович... — виривається в мене. — Відпустіть його!

— Дівчино, ви його знаєте? — каже мені один з охоронців.

— Так, це мій друг. Йому не можна пити.

— Я попрошу вас із другом зараз же покинути клуб. Інакше ми викличемо поліцію.

— Не треба поліцію. Ми вже йдемо.

Хапаю Артема під руку, а він ще й пручається.

— Артем Володимирович, будь ласка, давайте вийдемо і там поговоримо.

Чоловік підкорився мені, але мені здається, що тільки тому, що язик у нього заплітається і він не може говорити своїм командним тоном.

— Он там моя машина, — показує Артем.

— Ви ще й за кермом?

— Так. А що не так?

— Та ви на ногах не стоїте.

— А в машині не треба стояти, — ледь тримаючись на ногах, відчиняє двері. — Ось бачиш? Там треба сидіти.

Зачиняю перед ним двері.

— Я не дозволю вам сісти за кермо в такому стані.

— Дівчино, відійди в сторону, — штовхає мене.

До нас підбігає Діанка.

— Віка, тобі потрібна допомога?

— О, ще одна, — вимовляє Артем. — У вас що, сьогодні корпоратив?

— Діан, можеш викликати таксі?

— Яке таксі? Відійди від машини, — сильно штовхає мене.

— Я вас не відпущу одного за кермо.

— Якщо не відпустиш, то поїхали зі мною, — зачиняє зсередини двері перед моїм носом.

Я розвертаюся до подруги.

— Навіть не думай.

— Я не можу відпустити його одного.

Йду до інших дверей, але мене зупиняє Діана.

— Віка, ти з глузду з'їхала? Він у дрова! Ти ж не серйозно?

— Вибач, я мушу.

Відчиняю двері та сідаю в машину. Артем різко газує з місця.

— Артем, будь ласка, не жени так, мені страшно! — кричу я.

— Тебе ніхто не змушував сідати зі мною.

— Зупини машину! Зупини!

— Чого ти кричиш? Звідки ти взагалі взялася? Як п'явка вчепилася.

— Дивись на дорогу!

— Чого тобі треба від мене? Страшно? Не подобаюся таким?

— Зупини, будь ласка. Я хочу вийти.

— Та відчепися ти вже від мене. Дай мені спокій.

Він щосили тисне на газ і виїжджає на зустрічну смугу. Яскраве світло б'є в очі. Артем щосили тисне на гальма, але машину перекидає.

Навіть не знаю, як мені вдалося не знепритомніти. Голова розколюється, схоже, я сильно вдарилася. Перше, що я відчула, — сильний біль у руці. Рухаю ногами й розумію, що вони не зламані. А от Артем непритомний. Відстібаю ремінь безпеки й виходжу з машини. Відчуваю сильний запах бензину і боюся, що машина вибухне. Йду до водійського сидіння й щосили витягую Артема з машини. Схоже, у мене зламана рука, але я все ж відтягую його вбік. Невдало хапаюся рукою й відчуваю різкий, нестерпний біль. В очах темніє.