7. Артем

Годину сиджу біля її під'їзду і не можу рушити з місця. Так, чуваку, зізнайся хоча б собі: це було очікувано. Вона була занадто близько. Ти сам не хотів її відпускати, от і сталося те, що сталося. Уперше в житті я такий розгублений.

Мої думки перериває повідомлення:

"Ти о котрій будеш?"

Я зовсім забув, що сьогодні Соня з донькою повертаються. Треба купити квіти. Як же добре, коли вони за кордоном — я почуваюся живим. Шлюб через незаплановану вагітність — таке собі, якщо чесно. Єдине, що рятує, — це робота. Багато роботи. Із цими думками я нарешті доїхав додому, але ще кілька хвилин сиджу в машині, збираючись із думками.

Заходжу до квартири, і мене зустрічає донька. Підбігає й стрибає мені на руки.

— Татку, я тебе так чекала, — каже Злата й обіймає мене ще міцніше.

— Сонечко, я теж дуже сумував, — цілую доньку в щічку. — Я тобі солодощі купив.

— Дякую, татку.

У коридор виходить Соня.

— Привіт, коханий, — цілує мене, але в мене перед очима одразу постає інший поцілунок. Поцілунок іншої дівчини.

— Це тобі, люба, — простягаю букет квітів.

— Дякую, дуже приємно. Златко, ходімо мити руки, будемо вечеряти.

Я роздягаюся й іду мити руки до ванної. Соня стоїть у дверях.

— Дивно. Ти ніколи не повертався так пізно. Щось сталося?

— Та ні. Заїжджав по квіти й через це потрапив у затор.

— Чому на повідомлення не відповів?

— Вибач, я був за кермом.

Чорт, я й справді не відповів на повідомлення. Події цього вечора зовсім вибили мене з колії.

— А може, причина не в цьому?

— Не розумію. Яка ще може бути причина?

Виходжу з ванної, намагаючись поводитися природно. У мене є принцип щодо подружньої зради: я ніколи не давав для неї приводу й не збирався робити нічого подібного. Я завжди спокійно реагував на ревнощі дружини, адже мені не було чого приховувати. Але сьогодні все змінилося. Я почуваюся винним. Почуваюся зрадником. І мені так важко дивитися їй в очі.

— Ти знову зі своїми ревнощами?

— Це називається жіноча інтуїція!

Як не дивно, але вперше я не знаю, що робити. Кожне її слово звучить правдиво. А може, я просто себе накручую. Та в мене немає сил сперечатися. Я фізично дуже втомився, слабкість не відпускає.

— Досить. Я спати!

— А вечеря?

Я йду до кімнати так, наче від чогось тікаю. Хоча так і є. Сьогодні щось змінилося. Наче я перестав тримати себе в руках.