6. Вікторія

Ці три дні були дуже важкими. Я так чекала, коли Макаренко вийде з лікарняного, що навіть не мала можливості побачити його протягом усього дня. У нього було дві складні операції. Виходжу з лікарні, а на вулиці така злива. І, звісно ж, я без парасольки. Доведеться промокнути, поки добіжу до метро.

Виходжу за територію лікарні, аж раптом переді мною зупиняється машина. Не відразу розумію, що це той самий автомобіль, який я щодня виглядаю у вікні. Дверцята відчиняються.

— Сідай.

Сідаю в машину вже добряче промоклою.

— Я вам тут усе намочу.

— Думаю, я це переживу. Кажіть адресу, куди їхати.

— Можете лише підкинути мене до метро.

— Вікторія, чому ви ніколи не відповідаєте на чітко поставлене запитання?

— Проспект Оболонський, 37-Г.

Макаренко рушає з місця, а я намагаюся всіма силами приховати свою радість. З ним усе гаразд. Лише трохи блідий. Напевно, втомився після цілого дня роботи.

— Вам узагалі відомо про такий предмет, як парасолька?

— Я не знала, що буде така злива.

— На вулиці не літо. Можна швидко підхопити запалення легень.

— У мене сильний імунітет, — легенько усміхаюся.

— Здоров'я може підвести.

Наступні двадцять хвилин ми їхали мовчки. Як же він вправно керує автомобілем. Такий серйозний, упевнений. Навіть у машині тримає спину рівно. Ми під'їхали до мого будинку, а я так не хочу виходити. Тут так добре, так спокійно.

Я вже відчиняю дверцята, але він мене зупиняє.

— Вікторія, ледь не забув.

Він бере свій портфель із заднього сидіння, дістає порваний папір і простягає мені.

— Я підписав вашу заяву.

Я розгублено беру папір, розірваний на чотири шматки, і не знаю, як реагувати.

— Я звільнена?

— Вікторія, ви, напевно, сьогодні вже перепрацювали. Ідіть відпочивати. Але завтра о восьмій — на роботі.

— До побачення. Дякую!

— До побачення!

Я виходжу й дивлюся на порвані шматочки паперу, розуміючи, що це моя заява на звільнення. Яка ж я дурна. Так зганьбитися перед чоловіком. Він усі ці дні носив із собою ці клаптики, щоб сьогодні віддати їх мені. Але чому? Міг же просто сказати на роботі. Навіщо було тягати їх із собою? Ні... цей чоловік мене точно колись зведе з розуму.

Стою під дощем і дивлюся на вже мокрий папір у руках. Несподівано чую чоловічий голос.

— Вікторія.

Обертаюся і бачу Артема, який під зливою підбігає до мене.

— Так.

— Ви свій рюкзак забули. І чому ви стоїте під холодним дощем?

— Навіщо ви розірвали мою заяву?

— Що за звичка не відповідати на запитання?

— А що за звичка все контролювати?

— Вікторія, ви як зі мною розмовляєте?

— Я завтра напишу нову.

Розвертаюся, щоб піти, але Артем бере мене за руку й зупиняє.

— Та стій... ви, тобто... вам не треба звільнятися.

— Треба. Я прийняла рішення.

— Що за дитячий садок?

Я опиняюся небезпечно близько до нього. Дощ повністю промочив його одяг. Краплі стікають по його пухких губах. Вони так близько. Я стримую себе.

— Ви не розумієте.

Розвертаюся, щоб піти, але його рука знову мене зупиняє. Цього разу він різко тягне мене до себе. Видно, що злиться і не розрахував сили. Він притискає мене до себе й чекає відповіді. Я дивлюся йому в очі й тягнуся до поцілунку. Відчуваю тепло його губ. Він відповідає на поцілунок. Мої губи просто горять, серце шалено калатає. Ці кілька секунд здаються вічністю. Але Артем перериває поцілунок і розгублено дивиться мені в очі. Я розумію, що він сам цього не очікував.

— Вибачте...

Ледве вимовляю це слово, вихоплюю рюкзак із його рук і забігаю в під'їзд.

Забігаю до квартири й зачиняю двері так, ніби тікаю від маніяка. Що це було? Що я накоїла? Переодягаюся, але руки досі тремтять. Я все ще відчуваю його губи, знову і знову прокручую цей момент у голові. Він відповів на поцілунок, але по його погляду було видно, що він цього не хотів. Він дивився на мене так розгублено.

Мої думки перериває відеодзвінок від Діанки.

— Подруго, привіт!

— Привітик!

— Вікулю, ти зможеш завтра після роботи посидіти з малим? Мені на чергування, а мама захворіла.

Я вже п'ять років няньчу Максика, сина Діанки. Залишаюся з ним, коли він хворіє або коли подрузі терміново треба кудись поїхати. Подруга знає, що завжди може на мене розраховувати.

— Так, звісно, можу.

— Вікторія, ти чого така схвильована?

— Та ні, з чого ти взяла? Тобі здалося.

— Викладай. Я тебе вже тисячу років знаю. Який вже поворот подій стався у твоєму житті? — усміхається вона.

— Мене Макаренко додому підвіз.

— Щооо? Як так сталося? Що ви робили? Я хочу знати всі подробиці!

— Та нічого такого не було. Я забула парасольку, стояла під дощем, от він і запропонував мене підвезти. Точніше, поставив перед фактом.

— Ого, подруго! І про що ви говорили?

— Та ні про що. Він сказав, що я можу захворіти, і прочитав мені лекцію про те, що існує такий предмет, як парасолька, і що її треба брати, коли йде дощ.

Подруга сміється.

— Наш педант, виявляється, вміє піклуватися.

— Добре, дорогенька, я вже лягаю спати.

— Добраніч, бусічка моя.

— Добраніч.

Уперше я щось приховала від Діанки. Вона почне розпитувати, а я не знаю, що їй відповісти. Я й сама не розумію, що там сталося, як це сталося. І найголовніше — як тепер реагувати мені і як на все це відреагує Артем.