Вікторія

Вихідні так швидко пролетіли. Знову заварюю каву і прямую на роботу. Треба щось змінювати в цьому житті, інакше я взагалі потону в своїх почуттях та безглуздих думках. Мені так важко прийняти це рішення, але сьогодні напишу заяву на звільнення, треба звільнятися з цієї лікарні і взагалі переїду в інше місто, всеодно куди, тільки подалі.

Сиджу у маніпуляційній з заявою в руках і не можу встати. Згадую як у мене був завал і Артем Володимирович заходить в кабінет з пацієнтом, якому терміново треба ввести магнезію, а я в цей момент внутрішньовенно водила препарат інший людині

-   Де лежить Магнезія?

-   Одну хвилину, я все зроблю

- Здається я задав конкретне питання, - показую пальцем на шафу і він дістає ампули, розводить препарат в шприцу, дивиться на мене, - Я теж це вмію, уявляєте? –на губах у нього легка посмішка, вперше почула, що він жартує, я і не знала, що у нього є почуття гумору, у відповідь посміхаюся йому

Артем Володимирович так професійно провів маніпуляцію, підходить до маніпуляційного столу з лотком

-   А ви в мені сумнівалися ?

-   Я в вас ніколи не сумнівалася, - посміхаюся

Це напевно найяскравіший момент в моїй пам’яті пов’язаний з ним .

Я наближаюся до дверей та невпевненно стукаю, заходжу.  Він з кимось говорить по телефону і показує мені рукою зайти. Сідаю на стул і розумію, що у нього дуже неприємна розмова, він дуже нервує. Кладе слухавку починає метушитися по кабінету і важко дихати.

-   Вікторіє, у вас щось термінове, - починає кашляти і важко дихати

-   Артем Володимирович, з вами все добре?

Він хапається за стіл, щоб триматися

-   Води, дайте води

Я бігом встаю та набираю склянку води і бігом приношу йому, він не допиває, хапається за мене і падає на підлогу. Я намагаюся всіма силами його втримати щоб не вдарився, але чоловік дуже важкий.

-   Я зараз когось покличу

-   Ні, стій, ні в якому разі нікого не клич

-   Чому, вам потрібна допомога, - намагаюся встати

-   Стій кажу,  будеш робити так, як я скажу, ти маєш мені надати допомогу сама

-   Я не лікар

-   Я лікар, -кричить, - Терміново Дексаметазон внутрішньовенно

Я роблю все як він каже, а руки трусяться наче вперше роблю ін’єкцію. Я не знаю звідки в мені сили, але я його підняла і положила на диван, відкрила вікно. Через хвилин сорок його стан нормалізувався.

Що взагалі відбувається, я приходжу до тями. Артем сидить з розстібнутим костюмом і важко дихає, я тримаю його руку і боюся відпустити, його пульс просто зашкалює. Я й забула навіщо прийшла . Сорок хвилин мовчання і тільки удари пульсу, які починають стабілізуватися. Я відчуваю тепло його руки і холону підлогу, на якій сиджу.

-   Віка, - до мене заговорив хриплий ледве чутний голос

-   Так, я тут! –піднімаюся до нього

-   Я вас затримав, у вас вже 10 хвилин як закінчився робочий день

-    Нічого страшного

-   Дякую, але ви можете йдти додому

-   Я вас не залишу в такому стані

-   Все добре, я трохи полежу і додому поїду

-   Але...

- Вікторія, -тон піднявся, - Мені треба двічі повторювати?

-   Ні, я вже йду

Звісно ж я його не послухала, просиділа під лікарнею поки світло в його вікні не погасло. Чоловік бодрячком вийшов і сів в таксі, яке його очікувало.

Весь вечір мені не дає спокою ця ситуація, що то було, чому йому столо так погано, чому він не захотів нікого кликати на допомогу, стільки питань і ні однієї відповіді. Мої роздуми перебиває повідомлення:

«Дякую»

Я дивлюся і не можу повірити, це повідомлення від Артема. Так хочу відповісти, але не знаю що.

«Я попрошу Вас завтра прийти на 10 хв раніше на роботу і зайти в мій кабінет!»

В голові відразу найгірші сценарії, навіть не уявляю що він хоче мені сказати. Та всеодно, я ж звільняюся. Відповідаю йому

«Добре»

Повідомлень більше не було. Намагаюся заснути, але думки не дають спокою, наче отрута в моїй голові.