4. Вікторія

Вихідні так швидко пролетіли. Знову заварюю каву і прямую на роботу. Треба щось змінювати в цьому житті, інакше я взагалі потону у своїх почуттях та безглуздих думках. Мені так важко прийняти це рішення, але сьогодні я напишу заяву на звільнення. Треба звільнятися з цієї лікарні і взагалі переїхати в інше місто. Усе одно куди, тільки подалі.

Сиджу в маніпуляційній із заявою в руках і не можу встати. Згадую, як у мене був справжній завал, і Артем Володимирович зайшов до кабінету з пацієнтом, якому терміново треба було ввести магнезію, а я в той момент внутрішньовенно вводила препарат іншій людині.

— Де лежить магнезія?

— Одну хвилину, я все зроблю.

— Здається, я поставив конкретне запитання.

Я показую пальцем на шафу, і він дістає ампули, набирає препарат у шприц, дивиться на мене.

— Я теж це вмію, уявляєте?

На його губах з'являється легка посмішка. Уперше почула, як він жартує. Я навіть не знала, що в нього є почуття гумору. Усміхаюся йому у відповідь.

Артем Володимирович так професійно провів маніпуляцію, потім підійшов до маніпуляційного столу з лотком.

— А ви в мені сумнівалися?

— Я у вас ніколи не сумнівалася, — посміхаюся.

Це, напевно, найяскравіший момент у моїй пам'яті, пов'язаний із ним.

Я наближаюся до дверей, невпевнено стукаю і заходжу. Він із кимось говорить телефоном і жестом показує мені зайти. Сідаю на стілець і розумію, що в нього дуже неприємна розмова. Він сильно нервує. Кладе слухавку, починає метушитися кабінетом і важко дихати.

— Вікторіє, у вас щось термінове? — починає кашляти і важко дихати.

— Артем Володимирович, з вами все добре?

Він хапається за стіл, щоб утриматися на ногах.

— Води... Дайте води.

Я миттю встаю, набираю склянку води і швидко приношу йому. Він не допиває, хапається за мене і падає на підлогу. Я намагаюся всіма силами його втримати, щоб він не вдарився, але чоловік дуже важкий.

— Я зараз когось покличу.

— Ні. Стій. У жодному разі нікого не клич.

— Чому? Вам потрібна допомога, — намагаюся встати.

— Стій, кажу. Будеш робити так, як я скажу. Ти маєш надати мені допомогу сама.

— Я не лікар.

— Я лікар, — кричить. — Терміново дексаметазон внутрішньовенно.

Я роблю все, як він каже, а руки трусяться, наче вперше роблю ін'єкцію. Не знаю, звідки в мені взялися сили, але я підняла його і поклала на диван, потім відкрила вікно. Хвилин через сорок його стан нормалізувався.

Що взагалі відбувається? Я приходжу до тями. Артем сидить із розстебнутим костюмом і важко дихає. Я тримаю його за руку і боюся відпустити. Його пульс просто зашкалює. Я вже й забула, навіщо прийшла. Сорок хвилин мовчання — лише удари пульсу, які поступово починають стабілізуватися. Я відчуваю тепло його руки й холодну підлогу, на якій сиджу.

— Віка, — до мене долинає хрипкий, ледь чутний голос.

— Так, я тут! — підводжуся до нього.

— Я вас затримав. У вас уже десять хвилин як закінчився робочий день.

— Нічого страшного.

— Дякую, але ви можете йти додому.

— Я вас не залишу в такому стані.

— Все добре. Я трохи полежу і поїду додому.

— Але...

— Вікторія, — його тон стає жорсткішим. — Мені треба двічі повторювати?

— Ні, я вже йду.

Звісно ж, я його не послухала. Просиділа біля лікарні, поки світло в його вікні не згасло. Чоловік бадьоро вийшов і сів у таксі, яке на нього чекало.

Увесь вечір мені не дає спокою ця ситуація. Що це взагалі було? Чому йому стало так погано? Чому він не захотів нікого кликати на допомогу? Стільки запитань — і жодної відповіді.

Мої роздуми перериває повідомлення:

«Дякую».

Я дивлюся і не можу повірити. Це повідомлення від Артема. Так хочеться відповісти, але не знаю що.

«Я попрошу Вас завтра прийти на 10 хвилин раніше на роботу і зайти в мій кабінет!»

У голові відразу виникають найгірші сценарії. Я навіть не уявляю, що він хоче мені сказати. Та все одно, я ж звільняюся.

«Добре».

Більше повідомлень не було. Намагаюся заснути, але думки не дають спокою, наче отрута в моїй голові.