3. Артем

АРТЕМ

Чорт забирай, ця дівчина взагалі знахабніла. Така зухвала, аж бісить. Тепер через неї доведеться міняти костюм, а мені зараз зовсім не до переодягання. Що за день, наче мені й без того проблем не вистачає.

Досі відчуваю ті тремтячі руки, які намагалися витерти каву. Пальці, що впевнено ковзали по моїх грудях, намагаючись витерти все насухо. Вона була непристойно близько, але я не відразу відреагував на таку близькість. Так, Макаренко, візьми себе в руки. Ця дівчина й так із самого ранку заповнює твої думки, і без неї вистачає всього.

Піднімаюся на свій поверх і зустрічаю Дмитра Генадійовича, мого колегу та студентського друга.

— Артем, чув новину про Івана Петровича. Прийми мої співчуття, він був чудовою людиною.

— Дякую, Дім.

— Не хочеш сьогодні трохи випити? Згадаємо студентські роки.

— Ти ж знаєш, що я не п'ю. Можу тільки безалкогольне пиво з тобою випити.

— Домовилися, зайду сьогодні до тебе.

Ми з Дімою знайомі ще зі студентства. Саме він привів мене до цієї лікарні. Щось я втомився. Останнім часом на мене звалилося занадто багато. Ще й ця письменниця зі своїм повідомленням о третій годині ночі.

Найцікавіше, що я теж не спав у той час, і справа зовсім не в обстрілах. Останнім часом дуже погано сплю. Найбільше мене збісила моя реакція на це повідомлення. Чорт забирай, мені було приємно, що хтось переживає. У моєму житті дуже мало людей, які питають, як мої справи, а ця дівчина наче відчуває, наскільки мені паршиво. Іноді вона так дивиться, наче знає, про що я думаю і що відчуваю.

Мені здається, я трохи перегнув з нею. Дівчині добряче дісталося від мене, а з іншого боку, треба трохи вгамувати сміливість цієї письменниці. Занадто багато хоробрості. Ніхто ще не дозволяв собі писати мені посеред ночі. Я звик, що мені часто брешуть, щоб врятувати свою шкуру, і ця дівчина могла спокійно прикинутися дурною і збрехати. Але чомусь їй було важливо в той момент сказати правду. Здається, я дійсно з нею перегнув.