2. Вікторія

Йду на роботу, а ноги ватяні. Ніби й хочу з ним зустрітися, але й не хочу. Скоріше боюся. Піднімаюся на свій поверх і відразу відчуваю якусь тривогу. Назустріч мені йде Діанка й одразу заводить мене в порожню палату.

— Тебе Макаренко з самого ранку шукає. Злий як чорт.

— Що сталося?

— Пам'ятаєш важкого пацієнта, якого він мав завтра оперувати?

— Звісно. У нього був низький гемоглобін, тому Артем Володимирович відкладав операцію. Боявся, що не зможе зупинити кровотечу на операційному столі.

— Сьогодні вночі він помер.

Від цих слів у мене все похололо всередині.

— Це наставник Артема Володимировича. Він присягнувся його врятувати. Я особисто чула їхню розмову.

— З самого ранку двері мало не злітають із петель. Я ще таким злим його не бачила.

— Він мене вб'є...

— Та ти ж невинна.

Віка дивиться на подругу й не може вимовити ані слова.

— Чи винна? Вікторія, що ти зробила? — із жахом дивиться вона на мене.

— Я йому написала вночі.

— Що ти зробила?! — подруга витріщила на мене очі, наче почула, що я когось убила. — І що ти написала?

Беру телефон і показую їй СМС.

— Ти ненормальна. Ти сама собі яму вирила. Він тебе знищить. Подруго, ти дійсно не розумієш, що накоїла.

Нашу розмову перебиває телефонний дзвінок. Піднімаю телефон і німію на місці. На екрані світиться ім'я: Артем Володимирович. Двері в палату різко відчиняються, і залітає постова медсестра Оля.

— Віка, тебе все відділення шукає. Швидко до завідуючого, він із самого ранку хоче тебе бачити.

Не відповідаю на дзвінок, а відразу біжу до кабінету. Стою перед дверима й відчуваю, як пульс зашкалює. Ну що ж, сама винна. Стукаю й повільно відчиняю двері.

— Добрий ранок. Можна?

Чоловік навіть не подивившись на мене, показує рукою сісти. Сідаю навпроти нього й не знаю, куди подіти очі, руки та й саму себе.

— Вікторія, — піднімає на мене свої суворі чорні очі, очі, в яких я тону. Коли він злиться, його густі брови ніби стають ще густішими. Як же мені хочеться стати хоч маленьким відблиском у цих чорних, немов ніч, очах. — Я залишаю вас сьогодні на нічну зміну.

— У сенсі? Я маніпуляційна медсестра. Я не залишаюся на нічну зміну.

— Я думаю, для вас не складає труднощів не спати о 03:12 ночі, — він дістає телефон і показує СМС, яке було відправлене саме в цей час.

— Я не вам писала, — розгублено вимовляю. — Випадково до вас прийшло.

Мій голос тремтить так, наче я зараз заплачу.

— Вікторія, я ненавиджу брехню в будь-якій її формі, — пауза, яка здалася мені вічністю. — Тому спитаю вас ще раз. Це повідомлення було адресоване мені?

Я дивлюся на нього й розумію, що в тупику. Не можу зараз збрехати, інакше втрачу його довіру раз і назавжди.

— Так, Артем Володимирович. Вам.

— Можете бути вільна.

Я встаю й доходжу до дверей.

— А, і не забудьте, що завтра ваш робочий день — з 8:00 до 17:00.

— Після нічної зміни?

— Саме так. І раджу подумати над стажуванням у терапевтичному відділенні на п'ятому поверсі. Там велика потреба в медсестрах.

Я не можу вимовити жодного слова.

— Сподіваюся, ви мене почули.

— Почула.

Подруга пів години заспокоювала мене в кабінеті, а я ревіла як скажена. Я зробила найбільшу помилку. Те кляте СМС... Чому не можна повернути час назад?

— Може, він передумає, Діан?

— Ні, Віка. Він дуже жорстокий. Нічого й ніколи не забуває. Я попереджала тебе, казала: забудь. Це не твоя людина. Але ж ти мене не слухаєш.

— Не можу... Не можу. Як себе змусити? Я засинаю й прокидаюся з думкою про нього. Я змирилася з тим, що він одружений і ми ніколи не зможемо бути разом. Але втратити його назавжди я не готова.

— Дурненька. Без роботи може лишитися, а вона все за того чоловіка говорить.

Беру себе в руки й вирішую піти купити каву в автоматі. Беру стаканчик та йду на кухню. Дуже рідко там буваю. Уже хочу сісти за стіл, коли згадую, що забула взяти батончик. Швидко розвертаюся й врізаюся в когось із кавою в руках. Вгадайте, у кого. З моїм везінням це могла бути тільки одна людина.

— Артем Володимирович, вибачте. Я вас не помітила.

Починаю метушитися, хапаю зі столу серветки й починаю промокати його костюм. Ого... Він що, спортом займається? У нього такий прес... Його парфум змішався із запахом кави. Боже, як же він пахне... Я відчуваю, як моє серцебиття пришвидшується.

— Вікторія, що ви робите? Припиніть.

Він хапає мене за руки, ніби повертаючи на землю.

— Я-я-я... Не знаю, як так вийшло...

Він досі тримає мої руки, а я дивлюся на нього знизу вгору. Він вищий за мене десь на дві голови. Дуже високий. Я вперше стою так близько до нього. Так близько до його губ. Вони такі об'ємні... Такі бажані...

— Дозвольте, я вже пройду.

Він проходить до стола, бере свій контейнер із їжею й кладе його назад у холодильник, після чого різко зачиняє дверцята.

— Поїв...

Проходить повз мене, навіть не подивившись.

— Попила кави... — тихо кажу після того, як він виходить.

Двері відчиняються, і заходить Діанка.

— Що це з Макаренко сталося?

Дивлюся на подругу.

— Я його кавою пригостила, — сміюся.

— А це він за печивом так побіг? — сміється й сідає поруч. — Ти точно самогубця.

— Це не смішно.

Сміємося разом.