1. Вікторія

І коли я вже почну прокидатися з першого будильника? Ну колись же це точно станеться.

Сьогодні ще генеральне прибирання в кабінеті завідувача, а він, як на зло, приходить дуже рано. Треба встигнути все зробити до його приходу.

Замислившись, навіть не помічаю, як доходжу до роботи. Починаю шукати картку-ключ від дверей і розумію, що залишила її в іншому рюкзаку. Проспала, не поснідала, бігла на роботу, ще й картку забула. Цей ранок мені вже не подобається.

Раптом відчуваю позаду тепло й чоловічу руку, яка підносить картку до зчитувача. Мені навіть не треба озиратися, щоб зрозуміти, хто це.

— Доброго ранку, Артем Володимирович.

— Доброго ранку, — холодно відповідає він і жестом показує, щоб я заходила.

— Дякую. Перепрошую.

Забігаю до роздягальні й не відводжу очей від майже прозорих дверей, чекаючи, поки повз них пройде силует нашого завідувача — Артема Володимировича.

Це єдина людина, яка тримає мене в цій лікарні. Уже два роки працюю поруч із ним, але серце щоразу завмирає, ніби вперше, коли його бачу.

Боже, про що я думаю? Треба бігти нагору.

Швидко переодягаюся й поспішаю до ліфта. Заходжу в кабінет, а за комп'ютером уже сидить Артем Володимирович. Дивиться на мене своїми чорними очима, обрамленими довгими віями.

Я одразу розумію, що він не в гуморі. Мабуть, я єдина з усього колективу, хто навчився читати його настрій. Для інших він завжди однаковий — серйозний, спокійний і майже беземоційний.

— Вікторія, ви щось хотіли?

— Артем Володимирович... Я... Мені потрібно зробити у вас генеральне прибирання.

Він переводить погляд на годинник.

— Мені здається, ви мали це зробити тридцять хвилин тому.

Завідувач — педант на всю голову. У нього все розписано по хвилинах.

— Так, вибачте. Але стався форс-мажор. Я запізнилася на роботу й не встигла.

— Вибачте, але мене це не стосується, — відповідає він і знову повертається до комп'ютера.

Я виходжу з кабінету й розумію, що старша медсестра мене просто приб'є. Такої помилки вона мені точно не пробачить.

Я вже два роки працюю маніпуляційною медсестрою в кардіохірургії й жодного разу не отримувала зауважень від завідувача. Для мене це справжній стрес. День минає важко — і фізично, і морально.

Сиджу над журналом, задумливо перегортаючи сторінки, і чекаю, коли цей день нарешті закінчиться. Мої думки перериває повідомлення на телефоні.

«Пропоную сьогодні напитися».

Підводжу очі на Діану й усміхаюся. Ми дружимо вже п'ять років. Саме вона свого часу вмовила мене влаштуватися працювати в це відділення.

За хвилину приходить ще одне повідомлення.

«Ну так що?»

Піднімаю голову й киваю Діанці, що згодна. Хоч кінець цього дня буде хорошим.

З важкими пакетами ледве доповзаю додому. Ну чому, коли заходиш до магазину, обов'язково купуєш навіть те, що зовсім не потрібно?

Розкладаю продукти в холодильник і чую дзвінок у двері. Поспішаю відчинити.

Після кількох келихів мені добряче вдаряє в голову.

— Діанко, чому Артем Володимирович такий суворий зі мною?

— Я з ним уже сім років працюю. Він завжди був таким.

— Як мені заслужити його прихильність?

— Що? Ніяк не можеш забути?

— Не можу... Ось тут засів, — прикладаю руку до грудей. — Може, попросити його вирізати мені серце? Він же кардіохірург із великої літери. От просто зараз подзвоню йому — нехай планує операцію!

Хапаю телефон.

— Ти що, здуріла? — Діана вихоплює його з моїх рук. — Тобі проблем сьогодні було мало? З цим чоловіком краще не жартувати. Він просто схиблений на сім'ї. Думаєш, ти перша медсестра, яка закохалася в нього? Знаєш, скількох дівчат він звільнив через непрофесійну поведінку?

— Що мені робити? Тут так болить... Дуже болить...

— Віка, не роби дурниць. Він одружений. Для нього сім'я — святе. Не лізь туди, прошу.

— Я звільнюся!

— Дівчинко, я тобі більше не наливатиму.

— Але як я тоді без нього? Мені достатньо лише на хвилину побачити його зранку — і я можу спокійно працювати весь день. Мені просто треба знати, що з ним усе добре. Особливо після масштабних обстрілів. Я не заспокоюся, поки не побачу його машину біля лікарні.

— Віка, це мине, — Діана обіймає мене. — Ти ще зустрінеш свого чоловіка.

— Не хочу нікого... Не хочу... — плачу, захлинаючись сльозами.

— Ходімо спати.

Через пів години починається повітряна тривога. Один за одним лунають гучні вибухи. У новинах повідомляють про численні прильоти на лівому березі Києва, і мені стає страшно.

Там живе Артем.

Пишуть про постраждалих, і я беру телефон. Руки тремтять. Нехай навіть звільнить мене, але я повинна знати, що він живий і неушкоджений.

Набираю повідомлення:

«Артеме Володимировичу, сподіваюся, у Вас все добре і Ви перебуваєте в укритті?»

Натискаю «Надіслати». Серце ніби перестає битися. Відповіді так і не отримую. Організм бере своє, і я засинаю.

Зранку, збираючись на роботу, одразу згадую про повідомлення. Голова розколюється після вчорашнього. Ледь знаходжу телефон, який заплутався в ковдрі. Яскраве світло екрана боляче ріже очі. Поспішаю видалити повідомлення, поки він його не прочитав.

Та прозріваю миттєво.

«Прочитано».

Земля ніби йде з-під ніг. Я сьогодні працюю. Мені кінець. Як тепер дивитися йому в очі? Може, він уже забув? Господи...

Що мені тепер робити?