Вікторія

І коли я вже почну прокидатися з першого будильника, ну колись це точно станеться. Сьогодні ще генеральне прибирання в кабінеті завідуючого, а він як назло приходить дуже рано, треба встигнути все зробити до його приходу. В роздумах навіть не помічаю, як дійшла до роботи. Починаю шукати карту-ключ від дверей і розумію, що лишила в іншому рюкзаку. Проспала, не поїла, бігла на работу, ще й карту забула, цей ранок мені вже не подобається. Раптом відчуваю тепло позаду чоловічу руку, яка тянеться картою до дверей. Мені навіть не треба розвертатися, щоб зрозуміти хто це.

- Доброго ранку, Артем Володимирович

- Доброго ранку! - холодним та строгим голосом вимовляє і показує мені рукою, щоб я заходила

- Дякую, перепрошую!

Забігаю в роздягальню та не відриваю очей від майже прозорих дверей, чекаю поки пройде силует нашого завідуючого Артема Володимировича. 

Це єдина людина, яка тримає мене в цій лікарні. Вже два роки з ним працюю, але серце завмирає як вперше, коли бачу!

О Боже, про що я думаю, мені треба бігти нагору. Швидко переодягаюся і біжу до ліфту. Заходжу в кабінет, а за комп’ютером вже сидить Артем Володимирович, дивиться на мене своїми чорними   очима та довгими віями. 

Я розумію, що він злий, я одна з усього нашого колективу розумію який у нього настрій. Він завжди дуже серйозний, спокійний та беземоційний. 

- Вікторіє, ви щось хотіли?

- Артем Володимирович, я-я-я. Мені треба зробити увас генеральне прибирання.

Він дивиться на свій годинник.

- Мені здається ви мали це зробити 30 хвилин тому! –завідуючий педант на всю голову, у нього все по годиннику, посекундно розписано.

- Так, вибачте, але стався форс мажор, я запізнилася на роботу і не встигла.

- Вибачте, мене це не стосується! – відвертається до комп’ютера.

Я виходжу з кабінету і розумію, що старша медсестра мене приб’є за це. Такий косяк у Макаренка повз неї не пройде.

Я вже два роки працюю маніпуляційною медсестрою в кардіохірургії і жодного разу не мала зауважень від завідуючого і для мене це ще той стрес. День проходить дуже важко, що емоційно, що фізично.

Сиджу задумливо над журналом і чекаю поки цей день скоріше скінчиться, але мої думки перебиває смска в телефоні. Від Діани, моєї подруги: 

«Пропоную сьогодні напитися»

Піднімаю очі на цю дівчину і посміхаюся їй. З Діаною дружимо вже п’ять років, вона вмовила мене лаштуватися до неї у відділення.

Приходить ще одна смс:

«Ну так що?»

Я піднімаю очі, киваю Діанці, що згодна. Ну хоч кінець дня буде хорошим, по-іншому його не закінчити. 

З важкими пакетами я ледве приповзаю додому. Ну чому коли заходиш в магазин, то треба все купити і навіть те, що не треба. Розкладаю продукти в холодильник і чую дзвінок у двері, поспішаю відчинити.

Пару келихів і мені добряче вдарило у голову. 

- Діанка, чому Артем Володимирович до мене такий суворий?

- Я зним 7 років працюю, він завжди був такий.

- Як мені заслужити його прихильність?

- Що? Ніяк не можеш забути?

- Не можу, ось тут засів, - показує на серце, - Може попросити його вирізати мені, він всеж таки кардіохірург з великої літери, от прям зараз подзвоню йому, хай планує операцію! – хапаю телефон.

- Ти що дурна чи що? – вириває телефон з рук, -Тобі проблем мало за сьогодні? З цим чоловіком краще не жартувати. Він відбитий сім’янин. Думаєш ти перша медсестричка яка закохується у нього? Тобі сказати скількох дівчат він звільнив за профнепригодність? 

- Що мені робити, от тут болить, болить, розумієш ? 

- Віка, не роби дурниць, він одружений чоловік. Для нього родина то святе, не лізь, прошу тебе.

- Я звільнюся!

- Дівчинко, я тобі більше наливати не буду.

- Але ж як я тоді без нього? Мені зранку його хоч на хвилинку побачити і я можу спокійно працювати далі, мені просто треба знати, що в нього все добре. Особливо коли маштабні обстріли, я не заспокоюся поки не побачу його машину біля лікарні. 

- Віка, це пройде, - обіймає дівчину, - Ти ще зустрінеш свого чоловіка.

- Не хочу нікого, не хочу! – плаче захлиначись.

- Давай спати, лягай.

Через пів години починається повітряна тривога і дуже гучні вибухи. В новинах повідомляють про багато прильотів на лівому березі Києва, і мені дуже страшно. 

Там живе Артем, пишуть про багато постраждалих і я беру телефон в руки. Руки трусяться, нехай звільняє, але мені треба знати, що він цілий та неушкоджений. 

Набираю повідомлення:

«Артем Володимирович, сподіваюся у Вас все добре і Ви в укритті?»

Відправляю смс, а серце просто завмерло, я перестала дихати. Відповіді я так і не отримала, організм взяв своє і я заснула. Зранку прокидаюся на роботу і згадую про смс, встаю з ліжка, голова розколюється, ніч була важкою. Ледве знайшла телефон, який заплутався в ковдру. Яскраве світло екрану просто засліплює мене, я намагаюся прийти до тями, щоб скоріше видалити смс, поки він не прочитав. Прозріваю я швидко, коли бачу, що повідомлення прочитане, земля з-під ніг пішла. Я сьогодні працюю, мені хана, як я йому в очі дивитися буду, може він навіть не прочитав, може він вже забув, Господи, що мені робити?!