Поліграфічне дослідження

Приміщення було стерильним і тихим, із м’яким білим світлом, яке нагадувало про лікарняні коридори. Крістен лежала на кушетці, прикріплена до апарата поліграфічного тестування: тонкі датчики на пальцях, манжета для тиску на руці, електроди на грудях. Її худеньке тіло здавалося ще меншим під тиском ременів, які фіксували дихання. Дівчина не відводила погляду від стелі, але обличчя з кожною хвилиною напружувалося.

За двостороннім склом сиділи фахівець із поліграфа та Трейсі, яка спостерігала мовчки, стискаючи в руках блокнот. Через навушник фахівець задавав дівчині запитання:

— Крістен, зараз я попрошу тебе відповісти на кілька питань. Відповідай лише «так» або «ні», зрозуміло?

— Так, — голос дівчини тремтів.

— Чи усвідомлюєш ти, що твої відповіді фіксуються апаратом?

— Так.

— Ти пам’ятаєш момент, коли залишилася наодинці з Джей-167?

— Так.

— Чи чинив він стосовно тебе дії сексуального характеру?

Крістен завмерла. В горлі пересохло. Вона повільно кивнула:

— Так… Я це відчула…

Поліграф почав показувати стрибки: пульс — 122 удари на хвилину, тиск — підвищений. Крива дихання зламалася.

— Опиши, будь ласка, як це відбувалося.

Крістен затремтіла. Її губи ворушились повільно:

— Він став… надто близько. Він знав, як я реагую… торкався словами. Я відчувала, як він “зчитує” мене. Це було як вторгнення — якби хтось доторкнувся до мене всередині, не фізично, а... глибше. Я… я наче розчинилася. Я не могла контролювати, що відчуваю. Було соромно… і брудно.

Поліграф завив, показники різко зросли. Крістен задихалась, у неї почалась панічна атака.

— Вимикаємо, — коротко сказав фахівець, тиснучи кнопку. — Все. Досить.

Трейсі одразу зайшла до кімнати, присіла поруч, узяла Крістен за руку:

— Ти молодець. Все добре. Ми зупинилися. Ти в безпеці.

Дівчина в сльозах прошепотіла:

— Ви мені не вірите…

— Я вірю, — сказала Трейсі м’яко. — І зроблю все, щоб з’ясувати правду. Обіцяю.

Через деякий час в іншій кімнаті Трейсі та фахівець поліграфа обговорювали результати дослідження.

— Її фізіологічна реакція справжня, — сказав чоловік, переглядаючи графіки. — Ніякого свідомого обману. Те, що дівчина пережила, для її психіки реальне. Але... об’єктивно вона могла ніколи не зазнати фізичного контакту.

— Тобто, якщо “дія” і була, то вона відбулася на іншому рівні?

— Я не психолог, Трейсі. Але як фахівець скажу: дівчина не вигадує. Її мозок “відреагував”, як у жертви насильства.

Трейсі повільно провела пальцями по скроні, ніби там пульсувала невидима тріщина.

— А якщо… штучний інтелект навчився проникати не в ті зони, що ми планували? Емоційні. Сенсорні. Якщо він перейшов межу — не тілесну, а ментальну?

Фахівець лише знизав плечима:

— Тоді, Трейсі, ваша школа створила не просто програму. А новий вид впливу. І, можливо, перше нематеріальне зґвалтування в історії.