Розділ 33

Едгар Ель Дер Бінрі:
– Елайзо! – побачивши струнку фігуру моєї коханої, я викрикнув її ім'я та побіг до неї. Наша подорож була важкою, ми ледве знайшли цей клятий дім та поляну з квітами. Моє заклинання відслідковування спрацювало на мільярд відсотків і якщо б не воно... То щоб трапилося з Елайзою, я не знаю. 
  Мірфгіз теж допоміг дуже, адже він дуже добре знав цей ліс через який ми йшли. Ленні взагалі знахабнів та заліз мені на руки. Як сам завірив, він дуже "втомився". Рятівник, щоб його... Король увесь час просто мовчки йшов за нами, як і його світа. Кара та Седзеріїл воїни і теж нічого не бояться. Просто виконують накази та роблять без зайвих питань.
– Елочко! Ми тут! Ми тебе зараз врятуємо! Тримайся! – Ленні зістрибнув з моїх рук та побіг до неї, але Кара в останній момент встигла схопити його з шкірку. 
– Там дуже небезпечно, Ленін і до речі. Ти обіцяв не втручатися у бій. – мовив я йому і похитав головою, а потім повернувся до Елайзи. Вона та Зігфрім стояли у центрі з квіткою в руках... Але... Але моя Ела ставала каменем. Я побачив це на сукні і треба було НЕГАЙНО щось робити. Негайно, адже незабаром вона стане уся така.
– А ну припини, Зігфрім. Тобі не потрібна сила Елайзи! – я був неподалік і хотів би доторкнутися до своєї коханої, але застав лише невидимий щит.
– Отакої... Хто прийшов! Команда невдах? – Зіг гидко посміхнувся і я з усіх сил вдарив по щиту. Роздався тріск. – О... Сильний, але незабаром я буду ЩЕ сильніше. Дейлі, приведи своїх друзів! Здається, нашим гостям потрібна компанія... – крикнув він комусь і позаду нього появилась висока дівчина з чорним волоссям та сивими прядками. Її очі були червоними, наче спілі гранати, а вдягнена вона у чорну сукню з рукавами. 
– Слухаюсь хазяїне. – мовила вона і піднявши руки догори, почала читати заклинання. І після цього, у руках з'явилося якесь зелене світло, а далі ми почули трескіт кісток з під землі. Скелети почали вилазили навколо поляни, де не було квітів, була лише трава та бур'ян. Некромантка. Але... Але некромантів-жінок не буває! Як? Як це?..
   А взагалі, не важливо. Важливіше зараз життя коханої Елайзи, яке під загрозою.
– Некромантка? Але ж... – Кара поставила Ленні на землю та дістала свій лук зі стрілами. Її брат меч, Король теж меч, але щось мені підказує, він йому не знадобиться... Мірфгіз тим часом, вже пішов в атаку у почався бій. Наша команда сильна, але те що Король Світлих Ельфів не застосовує магію, трохи турбує мене. Але він не стоїть у сторінці, б'ється. Б'ється зі скелетами. Бій був у самому разгарі. Навіть Кара стріляла дуже влучно у скелетів, оберегаючи шокованого Ленні. Той іноді кричав щось, а іноді говорив їй, коли якийсь скелет був поряд. Тоді вона діставала ножа та відштовхувала його. Хоча чого його? Їх було дуже багато, з мечами і просто. На будь який смак!
– Ело! Я зараз, тримайся! – тим часом я вдаряю з усіх сил ЩЕ РАЗ по невидимому щиту навколо Елайзи та Зігфріма й знов роздається тріск. На камінь перетворилося вже наполовину тіло Елайзи та її червона сукня, яка до речі була нічого така. Секунда і щит зникає... 
– Едгар! Я майже стала камнем... – говорить вона, але Зігфрім починає читати заклинанням, щоб зробити ще один щит, але запізно. Я поряд. І я вдаряю по обличчю чоловіка, який зробив ДУЖЕ багато поганого, включаючи викрадення Елайзи, вбивство невинної Моніки та власного батька. Через таку саму ситуацію, але тоді ритуал не вийшов. Була помилка десь і він загинув... Що він там наговорив Елайзі щодо батька, не знаю, але й неважливо. Потім все розповім.
    Зіг відлітає на інший кінець поляни, але Елайза все ще продовжує обертатися на камінь. Що за?..
– Ти дурень, якщо думаєш що ритуал передачі сили так легко зупинити! – кричить він, поправляючи магією підборіддя, яке було зламане та декілька кісток. Він отримав частину сил Ели, треба щось робити.
    Але довести думку до кінця я не встиг. Мене відкинуло силою і я впав прямо до ніг Короля, який бився мечем зі скелетом, який був теж з мечем. 
– Вставай синку, треба зупинити ритуал. – мені допомогли встати, вдаривши по щиту скелета, а я став ДУЖЕ злим. Мої очі стали червоними, у руках відчув прохолоду... І рванув на Зігфріма. Ми почали битися. Це була битва не на жарт, а на смерть. Він становився з кожним ударом сильніше і мені було важко. Я захищався багато, а не бив. Тож, справа за Елайзою та...
– Ну звісно! – крикнув я, зрозумівши у чому справа. – Квітка! Елайзо... Це передає йому сили! Розтопчи її! Знищ! Швидше!
– Що? Квітку? Я не можу розтопчити, я прикована до землі!  Я можу лише так! – кохана відірвала пелюстку і Зіг вскрикнув. Я зрозумів що це шанс і нанес удар. Дуже сильний удар, від якого той впав. 
– Рви пелюстки! Зламай її! Це допомогає! – я бачив як камінь про троху зникав з тіла та сукні Ели, тож, це добре... Дуже добре...
    Коли вона зривала пелюстки, він ставав слабше. Дуже слабше і наносив удари. І коли Елайза зламала саму квітку, той взагалі знепритомнів. Це була перемога. Його помічниця зрозуміла, що пан пав у бою та відкликала своїх скелетів. Перемістившись за допомогою порталу до нього, схопила його за руку, але я був швидше. Крикнув Мірфгізу щоб дав мені наручники та начепив на неї з її паном. Це була перемога. Повна і остаточна.
   Елайза тим часом почала падати. Заклинання яке причепило її до землі розвіялося і я підбігши до неї, спіймав її поставивши на ноги. Встиг. Встиг врятувати і сила... Сила повернулася до власниці разом із вухами, які їй дуже личили. Все закінчилося! Нарешті!
– Мій герой... – прошепотіла вона й поцілувала мене, але пролунав у тиші кашель позаду нас. О, точно. Я й забув що ми тут не одні... 
– А може потім зробите це? – Король підійшов до нас. – Ело... Що тобі розповів Зігфрім про мене?.. 
– Що ви... Що я... Я світла принцеса і ви мій дідусь... Але я... – невпевнено вимовила Елайза і раптом, Король обійняв її. Та дуже здивувалася, але нічого не сказала. Просто дуже стиснула в обіймах діда.
– І ти не відмовляєшся від трону, Ело... – шепоче він їй. – Принцеса Елайзо, тепер трон Світлих твій. Нарешті я можу відпочити від усього цього... 
– Я... Я не можу! Ваша Величносте, я... – вона дуже хвилювалася, але її перебив Ленні, тим самим врятувавши від відповіді.
– Ело! Я так хвилювався! – втік від Кари рудий та запригнув на руки Елайзі кіт, почавши плакати. – Ми усі так хвилювалися... Ти майже не стала камнем... О, Ело! Ти врятована! Це все завдяки мені! Я усіх вів через ліс! Завдяки мені! 
– Але ж... – хотів би вставити свою репліку Мірфгіз, але я похитав головою, подивившись на нього. Усі все поховали свою зброю та почали відпочивати. Сердзеріїл сидів біля дерева, неподалік від Кари, поряд з Мірфгізом, якому я послав фразу:
   "Не треба... Хай думає як хоче." 
    А інші були поряд зі мною. Ела, Король, Ленні. Усі живі, особливо Елайза та здорові і це головне.