Розділ 32

Елайза Моншер (Кох Ім Лартумре):
– Нашого батька вбили кілька років тому. – раптом заявив Зігфрім та повернувся до мене.
– Що?! Але ж він... Він другий за силою у Світлому Королівстві, ти сам казав, що він сильний і я пішла в нього... Як... Як це сталося? Хто? – не вірю. Це якась маячня! Не можливо... 
– Ело, він кохав тебе усім серцем і ретельно шукав вас з твоєю мати. Але таке життя і він натрапив на гільдію вбивць на Нейтральній Території. А вони... Взяли тоді кількістю і хитрощами, а як ти знаєш, наш батько був не дуже розумним. Їх було дуже багато і вони його того... Вбили. – знизав плечима чоловік, а я навпаки, трохи засмутилася. Ще й батька немає... Тобто, в мене все життя його не було, адже мати приховувала ТАКІ подробиці свого життя. Тож, я думала що він людина і помер від старості, а тут виявляється, що ні. Його вбили, хоча він дуже сильний. Парадокс якийсь... І щось тут не так. Але поки не розумію де він мені збрехав. 
– І все Королівство його оплакувало? – уточнюю, бо не знаю усіх тонкощів "придворного життя". 
– Так, звісно. Він принц і... Нащадків більше немає. А бастард, тобто я чи брат, не можуть зайняти місце на троні. – Зігфрім встав з крісла, підійшов до вікна і на хвилину задумався, відкривши гардину. На вулиці був майже повний місяць, але дивного кольору. Якого, спитаєте? Багряного. І уся кімната стала такою. Мені це не сподобалося, а навпаки, стало трохи моторошно від цього.
   Тим часом Зігфрім стоячи у вікна дістав кулон з-за свого комірця, щось прошепотів і в одну мить, його огорнув чорний серпанок. А за секунду він став своїм братом, Мірфгізом, який раптом повернувся до мене після усіх цих пасів руками та заклинань. Мовчання продовжувалося деякий час, а потім видав:
– А тепер час нам йти, люба. 
– Я нікуди з тобою не піду. – посміхаюся йому, все ще сидячі у кріслі. Так, я без сил та протистояти йому не можу, але... Треба тягнути час, щоб Едгар встиг. Якомога більше брикатися, тягнути й тягнути. 
– Підеш, підеш! А ну давай, вставай! – в одну мить Зігфрім, находячись в образі брата підійшов до мене і схопив за руку, тягнучи на себе. Це мені не сподобалося, що логічно. Такий жест був, коли він нещодавно щойно мене привів сюди, тому я супротивилася. Знову.
– Не піду! Ні! – кричу та раптом, вставши на ноги, відштовхую його. Той падає на землю, а я біжу до вікна. – Рятуй... Ед...
– Це була досить велика помилка, кицю... – потираючи підборіддя, сказав Зіг і встав на ноги. – Ой, а що таке? А де твоє "рятуйте"? Що трапилося? Ніхто не прийде?
– Я... Я... – я не могла навіть і слова вимовити, дивлячись на ліс. Чортів ліс, який простягався на кілометри. Тільки він і більше нічого. Ми, схоже, у повній глуші й можливо, Едгар мене ніколи не знайде. Є маленький шанс на порятунок, а відсоток на те що він врятує мене, став менше, як на мене. Як? Як він знайде мене тут? Господи.... Як я його кохаю і хочу додому скоріше. Будь ласка, Едгаре. Хочу, щоб усе це закінчилося. Едгар, я вірю в тебе. Врятуй мене.
– Що ти, кицю? Станеш ще кликати на допомогу? Чи вже все, змирилася зі своєю долею? 
– Що ти хочеш зробити зі мною? Навіщо я тобі, Зіг? – повертаюся до нього і дивлюся прямо в очі. Хай відповість. Тільки б відповів, а не перейшов на іншу тему...
– Тебе. Я хочу тебе, Ело. – у три кроки він підійшов до мене та узяв за підборіддя, дивлячись прямо в очі. – Ти дуже гарна... Ти це знаєш?
– А якщо серйозно? – не вірю жодному йому слову. Абсолютно. Він брехун і це не правда. Я його, як він сказав, зведена сестра. Тож, яке кохання? Яка симпатія? Та й... Мене нудить від одної думки про те, що він колись мені подобався. Власний брат і подобався. Жах. 
– Добре-добре... – він посміхнувся і зробивши пас рукою, моя сукня змінилася. Багряна, як місяць на вулиці. Пишний низ, з пір'ям на грудях та без рукавів. – Ось воно... Яке гарне, але на жаль його доведеться зняти. – узявши мою руку, він подивився на кільце моєї матері. І схоже, цей... Гад якось дізнався, що там моя сила. Що моя мати саме туди її запечатала. І так, я її не втратила, а моя власна мама запечатала багато років тому за допомогою ритуалу. – Сила. Твоя неймовірна сила. Мені потрібна саме вона і тому, ти зараз підеш зі мною... – узявши мене за руку сильніше, нас огорнув темний серпанок і в мить, ми опинилися на якійсь поляні. Тут було багато квітів, але висаджені вони були кругом. Це було дивно. Далі... Була якась невеличка, у центрі круга платформа. Велика, квадратна плита. Саме на неї, мене заставив встати Зігфрім. Та якоюсь силою не дав мені поворухнутися, наче прикував кайданами мої ноги. 
    Над нами, до речі, все ще був багряний місяць і... Мені все ще все це не подобалося. Моя сила. Як він взагалі буде витягувати її з мого кільця? Зрозуміло, що ритуалом, але яким?.. 
– А тепер стій і не ворушися, люба. О, тримай ще це. Ледве не забув. – Чоловік дав мені гарні квітку, білу троянду. Потім, в його руках з'явилася велика книга, яку він переклав в одну руку, адже іншою тримав мій палець з кільцем. – А тепер починаємо. – і подивився на небо. Секунда, і все почалося. Листя з дерев почало шуміти, квіти навколо мало не відлітали, а сам Зігфрім перетворився на себе, почавши читати якесь заклинання стародавньою мовою. Таку я не чула, та й що відбувається, не знала, поки мені в один момент не стало ДУЖЕ боляче. 
   Руку почало пекти та вирвати її з його стальної хватки не могла. З очей почали текти сльози, стало неможливо усе це терпіти.
– Припини, Зіг... Мені боляче! – але він не чув мене і почав читати гучніше. Рука стала ЩЕ БІЛЬШЕ пекти та в один момент все закінчилося. Вітер припинився, а кільце, яке я не могла зняти роками, просто знялося.   
   Але забирати собі кільце Зіг не став, а стиснув у кулаку його. Секунда і з його руки текло світло. Багато світла, яке пробивалося крізь пальці. 
– Так! Так! А тепер прийми її. Прийми свою силу та долю і потім віддай мені! – розкривши руку, потік світла різко попрямував до мене і буквально вдарив у груди. Якби не заклинання Зіґфріма, я б упала на землю. Потік вибив землю в мене з-під ніг. Так би прозвучало краще, але за фактом було інакше...
   І почалася магія... У грудях стало дуже тепло, я відчувала щось. Воно теплим молоком розливалося по тілу та текло далі. Я... Я відчула, як моє тіло змінювалося, щось змінювалося та обережно торкнулася спочатку вух... Але вони сталі іншими. Ельфійські вуха? Це щось новеньке! Потім талії, але там все було старим. Тобто, в мене лише з'явилися вуха? Ну добре...
– Так... Так, це... Це неймовірно! – буквально задихався від емоцій Зіг, дивлячись на мене з голови до ніг. – Як я і думав, ти... Ти неймовірно сильна. А тепер віддай силу, Ело! Віддай мені усю, до останньої краплі! – і викинувши книгу, стиснув у моїх руках квітку своїми руками. А далі почалося страшне... З-за хмар виглянув багряний місяць, який висвітлив нас і квітка в наших руках почала потроху стає іншого кольору. Але в ногах потроху ставало прохолодно і коли я глянула туди, то побачила що мої ноги та сукня почали перетворюватися на камінь. Квітка наповнюватися жовтим сяйвом і схоже, Зігфрім почав щось відчувати. О ні... О ні, ні, ні! Треба негайно щось робити... Я... Я не хочу бути каменем. 
– Так... Так люба... Давай, віддавай її мені... – шепіт Зігфріма побудив мене до ДУЖЕ рішучих дій, але я почула рідний голос десь позаду мене....