Розділ 22

– М? – я обернулася, коли ми виходили з готелю, бо мою спину закололо. Хтось на мене дивився... І це дивні відчуття. Зла він мені не бажав, ймовірно і не точно (сил нема, лише початки), але дивився на мене. Схоже, увесь час... І як я не помітила раніше?
– Щось трапилося, люба? – спитав Ед мене, коли я зупинилася по середині холу "Шаршар Лії" та обернулася, намагаючись вислідити того, хто за мною спостерігав.
– Та ні... Просто відчуття дивне. Наче... Хтось спостерігав за нами. – пожала плечима та ми направилися далі. 
– Можливо це той хлопець... Щось запідозрив?.. – він  оглянувся та знайшов поглядом адміністратора, того хлопця молодого, а потім подивився на мене. Минула секунда, дві і він спитав, трохи нахилившись до мене. – Поцілуємось? Щоб не було питань до нас... – з посмішкою на губах спитав Ед, трохи нахилившись. Я не посміхнулася у відповідь. 
– Ще чого... Шукаєш зайвий привід поцілувати мене? Не сьогодні Ед і ти... – брехала і не блимала оком. Я цілувала його. Сама. У холі, декілька годин тому... І зараз, згадавши усе це, червонію наче студентка академії... Жах. До чого я докотилася. Схоже, треба лікуватися. Від Едгара.
– Записка-а-а... Що я просив? Все своє невдоволення... – нахмурено почав чоловік. О ні, зараз не час читати мені нотації...
– Так-так, пам'ятаю!.. – закатую очі та тягну до виходу його.
    Сказали б мені, що в мене, колись буде побачення з чоловіком на якого я пропрацювала 315 років... Я б тоді лише покрутила пальцем біля скроні та назвала б дурко. Причому повним, бо таке можливо було (до сьогоднішнього дня) лише у вологих мріях Едгара. Не більше. Але на жаль, цього не буде, бо в мене РЕАЛЬНО побачення з Едгаром.
    І що він там вигадав, куди поведе мене, навіть гадки не маю... В нас, у дома, у Темному Королівстві таких місць... Не багато, на пальцях перелічити можливо, які дійсно підходять для побачень та романтичних прогулянок: Печера снів де завжди купа закоханих які люблять помацати камені, які сяють у ночі; Водоспад Бажань, який за легендами виконує бажання, якщо поцілувати кохану людину стоячи під водою; Алея Темних сил, яка є звичайним садком зі статуями, невеликим лабіринтом та великою кількістю квітів та на останок - Поляна Поцілунків. Про останні просто промовчу... Тому, що за "незвичайні" місця у Кайзелі для побачення... Страшно, навіть, уявити. 
  

Едгар Ель Дер Бінрі: 
   У Кайзелі місць для побачень не багато, навіть менше ніж вдома. Але. Я дуже винахідливий, тож... Дракони. Елайза ніколи не бачила цих чудових створінь, сама розповідала, тому це гарна можливість політати на них та трошки... Відновитися у її очах. 
    Ми приїхали на околицю Кайзелу, на ферму Драконів, де... На них можливо було покататися. У дитинстві, я це робив багато разів... Катався цілодобово на них, бо в мене був свій дракон, на ім'я Дакел. Чорний, наче вороняче крило та дуже розумний. Здавалося, він розуміє мене краще за будь-кого...
– Едгаре?.. Де ми? Це якась ферма? – Елайза була спокійна, але я знав. Знав, що їй не терпілося побачити куди ж ми дійсно приїхали. Моя маленька нетерпляча дівчинка. Зараз побачиш... 
– Так, ти права... Але незвичайна. Зараз все побачиш...

Через 10 хвилин десь у небі:
    Ми були у небі вже кілька хвилин, але здавалося, вічність. Час тут йде... Трохи інакше. Тож, Елайза, з очима-блюдцями дивилася на усе внизу та вчепилася у сідло мертвою хваткою. Боїться. Дуже.
    Тож, я, наче справжній джентльмен, при обняв її сильніше (хоча до цього і так обнімав, щоб не впала, бо вона сама попрохала), притиснувши маленьку Елайзу до себе. Було прохолодно, місто сяяло наче новорічна ялинка.... Види дуже красиві. Але сенсу... В тому щоб обіймати її, не було, бо сідло було зачароване і людина, яка сиділа в ньому, впасти не повинна. Безпека, то про Кайзел.
– А я можу?.. – питає вона, коли ми летіли над озером біля Кайзелу на дуже великій швидкості. Вітер роздував її волосся та і моє теж... Озеро називається Синер, кругле та неглибоке. Але летіли ми довго над ним, наче воно нескінченне.
– Так... – дракон підлетів нижче і Елайза, обережно, простягнула одну руку до води, трохи нахилившись. Іншою, трималася за сідло, але я все ж притримав її. Про всяк випадок.
– Це щось нереальне, Едгаре... – вона відбивалося у воді наповненій місячним сяйвом, а позаду неї я. Виглядали ми дуже красиво, справжня пара. На жаль, Ела поки не зрозуміла, що ми і є пара. Але зараз, як раз, я виправляю цей недогляд. 

Елайза Моншер:
– Це щось нереальне, Едгаре... – прошепотіла я, дивлячись на цю красу. Я була наче у казці і просинатися мені НЕ хотілося. ДУЖЕ. 
    Спочатку я не зрозуміла, що Ед привіз на ферму Драконів, але потім, побачивши дракона... А бачила я вперше його, зрозуміла що то любов. Навіки. Це створіння, які варті усього що ти маєш. Твоїх грошей, часу... Не важливо. Вони розумні, величні та дуже гарні. Ці лусочки... це щось інше, незрозуміле для мене.  Незвідане, але від того дуже приємне, а не навпаки. 
   Я могла б дивитися на них вічно, наче на полум'я у каміні. 
   А коли ми підлетіли до води, то я ризикнула і не пошкодувала жодної після цього миті, торкнутися у процесі польоту води. Дракон зрозумів мої наміри і нахилився дуже близько. 
   Вода була холодна, але секундою пізніше на поверхні вони почали з'являтися рожеві плями. Вода почала сяяти і після цього з'явилися рожеві... Риби. Величезні такі... Рожева риба з рогом на носі, наче у єдинорога. Не дельфін це?.. Можливо, читала про них лише у книжках, але... Бачити їх у живу... Це дійсно, повторюся, нереальне.