Розділ 20

Імператорський номер у "Шаршар Лія", другий поверх: 
– От за цим я дуже скучила... – я с розбігу плюхнулася на величезне ліжко і розтягнулася у весь ріст. Кайф. Це справжній кайф. І це було головне, що зараз мене турбувало... Трошки полежати у тиші та спокої. Без Едгара. Без Ленні, хоча... Ту пухнастку дупку я б погладила. Для спокою.

"Шаршар Лія", другий поверх, за кілька хвилин до цього: 
– Елайзо, ти зараз... – коли ми ввійшли до свого номера, у якому як я і думала декілька кімнат, одразу примітила собі одну та направилася до неї. По дорозі поставила Ленні, але не встигла... – А ну змініть з мене це неподобство! Швидко! Інакше, я за себе і меблі у цьому номері не відповідаю! – він почав кусати та намагатися відстебнути повідець. Я посміхнулася, дивлячись на це, а потім обережно розстібнула, хоча хотіла зробити це одразу. Не встигнувши блимнути оком, він зі швидкістю гепарда побіг до вітальні. – Волю котам! Волю рудим котам! – кричав він по дорозі, а ми знов, з Едгаром, який ставив тим часом на підлогу валізи, засміялися водночас.
– Елайзо, стій... – о ні! Він хоче поговорити. Ні, не сьогодні і не в цей раз! Будь ласка! Я, не відповідаючи йому, закрила двері у свою кімнату перед його носом та гучно здихнула. Важкий день. Подорожі - завжди важко, а з закоханим у мене Бінрі, ще важче...

Едгар Ель Дер Бінрі:
    Кайзел за стільки років, поки мене тут не було майже не змінився. Тільки мешканців стало більше. І причому, усяких. Навіть Серкати почали приїжджати сюди, хоча їх клімат дуже відрізняється він тутешнього. Щодо Ільпійок, то тут їх досить-таки багато, але вони мене не цікавлять більше. Більше. Цікавить одна, схожа на них характером... Елайза. 
   Ох, коли вона мене поцілувала у щоку, при тому вухатому ельфу, який працює тут на першому поверсі... Я майже не розплився у найщирішій посмішці, яку тільки можу видати та був на сьомому небі від щастя. Вона сама мене поцілувала. Поцілувала! Сама! Мене! Гадаю, я для неї вже не просто пан чи Володар Темряви. По трохи, моя люба закохується в мене і це дуже добре. Дуже, отже мій план працює. Не одразу, але ж кроки є! І ще які! Залишилося лише, почекати коли вона зізнається (як собі, прийме той факт так і мені), що я їй не байдужий і тільки тоді все буде в шоколаді...  
   Але мене трохи збентежило те, що коли ми ввійшли до імператорського номера, вона відпустила Ленні з повідця та буквально зачинила двері перед моїм носом, не дав мені, навіть, слова вставити. 
   "Ну добре... Як хочеш. Можемо поговорити пізніше. Не буду наполягати." – подумав я тоді та пішов шукати свою кімнату. Турбувати Елайзу після довгої, подорожі не хотілося. Я розумію, вона втомилася, тому... Хай відпочиває.
     Моя кімната знайшлася одразу. Велика, простора у темних кольорах синього відтінку та з килимами, схожими на ті, що висіли у Холлі на першому поверсі. Цікава ідея, утеплення будівлі. Можливо, колись, куплю і собі такі, вони будуть висіти по всьому замку! І в нас буде ще тепліше, ніж раніше... Ліжко було велике, я та ще таких як я помістимося там, а ще... Воно було з балдахіном. Не подобаються вони мені, по дівочі якось виглядає, навіть у темних кольорах. От якщо воно є в Елайзи, то це добре. У рожевих тонах це неподобство у моїй кімнаті має кращий вигляд. Разів так у... П'ятсот.
– Едгаре, слухай... А може вам сходити погуляти сьогодні? М? Як на це дивишся? Поклич Елу на побачення! – від цих слів, я мало не спіткнувся об килим, що лежить на підлозі. Що?! 
– Ленні, слухай... – кіт, рудий, пухнастий вчить МЕНЕ, як поводитися з жінкою. Я у шоку. Мені тисяча, чорт його забирай, років! І хто мене вже вчитиме? Кіт? Абсурд, причому, повний, який почався ще на балу (Момент Ленні та мене, де він пропонує мені попрохати Елайзу не йти від нас та взагалі, вчить мене, життю), здається, досі триває... 
– Ну що? Запросиш на побачення її? Не бачиш, вона так і просить... О це що вона зробила, закриті двері, самі по собі тобі не натякають на те, щоб побалакати та запросити на побачення? М?! І головне! ПОПРОСИТИ ЇЇ НЕ ЙТИ ВІД НАС! – останні слова, рудий, сидячі на підлозі підкреслив особливо. От рудий га... Маленький, рудий нахаба, який лізе туди, куди не просять. 
   А ще, він здається, не розуміє, що все так просто не буде і можлива відмова від побачення... І що він таке говорить? Закриті двері? Натяк? Це безглуздо... Але і шанс на відповідь "так" є. То ж... Чому б дійсно не спробувати?
– Добре-добре... А то увесь мозок проїси мені цим побаченням. – Аби відчепився. Хоча я і так хотів... Ну добре, не хотів цього, але він дістав вже.
    "От що буває, коли погано виховуєш кота. Цей безлад, який він коїть. І не в сенсі, що він наводить його у кімнаті, а в наших життях. Маленький звідник. Як є, звідник!" – думав про себе я, пишучи записку Елі. Поговорити віч-на-віч з нею не вийде, а ось записка... Та ще й магічна, це вихід.