Розділ 18

– А-а-а! Це неподобство! Це реальне неподобство! Безлад! Я що, їм якась тупа, безмовна тварина, яка не розуміє, що не можна кидатися на усіх та кусати?! Тупі правила Кайзелу... Ми тут 5 хвилин, а я ВЖЕ ненавиджу це місце... – Ленні бурчав і бурчав, коли ми йшли по вокзалу Кайзелу. Ну... Я йому співчуваю, але нічого заподіяти не можу. Такі правила. Таке життя і правила Нейтральної території, Кайзелу, треба знати та виконувати їх. 
     Пам'ятаєте, я говорила, що Вокзал у Нувлері помпезний та дуже історичний? Забудьте що я казала. Вокзал у Кайзелі це... Це просто щось нереальне. Величезні стелі висотою метрів так 5-6, стіни прикрашені картинами з різних історичних подій міста (битв, перемог, свят у Кайзелі), обрамлені справжнім золотом, а підлога сяяла чистою, щойно відполірованою плиткою. 
      Нас вже чекала карета до Заїжджого двору і дорослий чоловік років 50-60, дідусь, я б сказала, паж, який одразу впізнав мого пана. М?
– О, Едгаре! З прибуттям до Кайзелу! – я тут не була ні разу, тож, можливо, вони стані друзі. А можливо і ні. Хто зна, бо в минулий раз, коли Бінрі приїжджав сюди, то я залишилася у замку, доглядати, бо тоді... Був складний період і роботи було більше, тож, можливо, я колись (можливо, але тепер в мене є сумніви щодо цього моменту, хочу я йти чи ні, адже те що коїться між нами, це мене трохи... Збиває з пантелику), побуваю тут сама. Без Едгара.
– Генрі, друже... Як ти? Дякую... Як діти?... Моніка... Здається?.. Як вона? – Едгар перекинувся з пажем ще кількома фразами, на кшталт дітей, сім'ї й так далі, а потім ми сіли у карету та поїхали. 
     Кайзел... Був великим. Серце минулої Імперії. Тисячу років тому не було Королівства Світла, Королівства Темряви (нашого) та Нейтральної території (Кайзел). Була Імперія. Величезна, керував якою один чоловік, Імператор. Покоління за поколінням, вони правили Імперією мудро та правильно, але останній Імператор на ім'я... Якого ми не згадуємо, почав війну проти інших Королівств, менших, бо своїх йому було мало... Це дивно і дуже безглуздо, адже нинішні території наших Королівств величезні, це сотні тисяч гектарів землі, водоймищ та гір. Він погубив немало народу у тій кривавій війні за те, що не належало йому та Імперія рухнула, поділившись на два Королівства, Темряви та Світла. Але... І тут була війна за Кайзел. Не така кривава, звісно, однак, втрати були, конфлікт вдалося погасити. Нейтральна територія назавжди. Не темрява і не світло. Середній світ... І керує їм не один, а цілий ряд людей. Вищі. Назва для тих, хто керує одним величезним містом та деякими менше, дуже помпезна. Але вони самі себе так назвали та нам нічого не залишається як прийняти це як факт.
     Але дивлячись на це місто з карети, можна сказати, що це більше світле місце. Світить вечірнє сонце, на небі ні хмаринки. Погода пречудова. Будівлі всі зі світлого каменю, дахи зі світло-синьої кладки, віконниці зі світлого дерева та дуже багато різнокольорових квітів, які місцеві жителі вирощують на своїх підвісних клумбах. Навіть на другому поверсі, вони дуже про них піклується. Я майже встигала розглядати усю цю красу...
     Щодо місцевих, то Нувлер хоч і Темна територія, але такого різнобарв'я рас я не бачила ніде. Тут є не тільки звичайні Ельфи, Вампіри, Чаклуни, Відьми, Дроу, Гноми та Гобліни, а й Ільпійці (як дівчата, так і хлопці з шоколадною шкірою, довгими вухами у східних костюмах) та Серкати (люди з півночі, де дуже холодно і тому в них біла шкіра та біле волосся, їх дуже легко відрізнити). Ці дві раси дуже різні, але познайомитися з ними, для мене була б честь... 
    Усю дорогу я роздивлялася Кайзел, місцевих наче дитина, а Едгар розмовляв з Генріхом... Чи як там його... І прибувши на місце, подивилася на місце, де ми будемо ночувати. Постоялий двір "Шаршар Лія" був величезним, але вписувався у місцевий колорит. Вулиця, на який він знаходився була дуже жива, місцевих тут було дуже багато як і магазинів. Від одягу та спідньої білизни для валіз для подорожі. І деякі знаходилися на другому та третьому поверхах магазинів. Дуже цікаво... 
– Ходімо, Ленні... Ну ходімо! Не викаблучуйся! До кімнати залишилося трохи! – я тягнула на себе повідець Ленні, але він відмовився виходити з карети. Усі вийшли, Едгар забрав валізи та залишився один пасажир, Ленні.
– Ні! Ні! Тут багато людей і усі мене побачать! Це ганьба мого славетного імені! Тому, ні! – він тягнув повідець на себе і декілька хвилин ми "грали" у перетягування... Хотілося б сказати, канату, але ні, це лише повідець.
– Ленні, а ну досить дратувати Елу і мене. Ти затримуєш усіх . – невдовзі пану це набридло і він взяв за хутро на спині Ленні та протягнув мені у руки. Я одразу взяла обережно рудого, але зараз мені хотілося відлупцювати скоріш його, ніж брати на руки за те, що він зараз тут викаблучувався. Але я стрималася. З усіх сил.
– Який він сьогодні злий... – бормотів собі під ніс Ленні, образившись на пана. Ми, тобто Ед, заплатив Генріху (чи як там його), розпрощалися та увійшли до Заїжджого двору "Шаршар Лії", де нас чекали наші номера, відпочинок від дороги та вечірня прогулянка. Зустріч зі Світлими ельфами назначена на завтра, а саме вечір, тобто... У нас є цілий день, бо сьогодні вже вечір та не думаю, що Едгар захоче гуляти після довгої (відносно) подорожі. Хоча, хто знає, хто знає...