Розділ 17

Елайза Моншер:
    Дочитавши книгу, яку мені дала Фанні (за що їй величезне дякую), в мене залишалося ще півтори години до нашої зупинки. Я досить швидко читаю, тож... Книга закінчилася і мені стало цікаво, чим там займається Едгар.
– Ленні, ти можеш з мене злізти? Мені треба встати... – так, весь цей час на мені лежав Ленні. Я його то чухала, то гладила, то просто поклала руку. М'який пухнастик був дуже милий, але за характером чортяка ще та. Нахабний. Це ж треба! Підкупити Стена, щоб влізти в валізу! От поганець... Відлупцювати за таке треба! Але ж рука не підійматися... 
    Люблю його. Люблю цього рудого чортяку, якого знайшла та привела до нас, а Ед і дозволив. Навіть дав ім'я та свою фамілію, щоб усі знали, що він кіт самого Володаря Темряви. Ленніор Ель Дер Бінрі І. Перший у своєму роді та єдиний, поки не заведе сім'ю.... 
– Не хочу-у-у... Я тут нагрів собі місце! Тут так тепло... У тебе на сукні. – він підняв голову та подивився на мене ТИМ САМИМ поглядом. Котика-муркотика, якому не можливо відмовити. Ніколи. І я здалася... Залишилася у кріслі, дивилася у вікно та не помітила як заснула, тож... Останок дороги у поїзді провела зрозуміло як. Просто у кріслі з Ленні на колінах. 

...........
– Мамо, мамо! Ні! Прошу... Будь ласка, не покидай мене! – я кричала щосили та бігла до високої, стрункої жінки у чорному капелюсі. Мама. Це моя мама, яка мене народила і зараз, покидає, залишивши з прабабусею. 
– Бувай, Елайзо... – вона розвернулася та махнув мені рукою, вийшла за білу хвіртку невисокого, білого паркану, яку обережно зачинила за собою.
– Пішли додому, Ело... Вона більше не повернеться. – Прабабуся Меланія обережно торкнулася мого плеча, але я скинула її руку та побігла до хвіртки. І цей момент, на небі стали з'являтися темні хмари та в якийсь момент, пішла злива. Мені було все одно.
– Мамо! Ні! Стій! Не покидай мене, будь ласка! Я... Я стану іншою. Якою захочеш! Буду найкращою відьмою у світі, укладу угоду з демоном, але не покидай мене! – я добігла до неї та взяла її за руку через паркан. Вона повернулася до мене поглядом... Від якого кров стигла і по тілу побігли мурахи. Цілий табун. 
     Я, як маленька дівчинка, дуже злякалася цього та відпустила її руку. 
– Мамо... – прошепотіла я.
– Ти мені більше не донька Елайзо. Я не бажаю тебе бачити більше... – сказала вона, не блимнувши оком.
– Мамо, що ти таке кажеш... 
– Прощай Елайзо. – вона зробила пас рукою та зникла у порталі.
– Мамо!!! – закричала щосили та почала плакати. Мені стало дуже погано, боляче і серце сильно занило. Мама... Моя мама. Щойно відмовилася від мене. Пішла з мого життя, залишивши у прабабусі Меланії. Що ж таке коїться...

Вокзал Кайзелу, наш час:
– Ела... Елайза. Елайза, прокидайся... Ела! – мені почувся голос Едгара, крізь сон. Приємний, низький і поряд. Я чула його майже біля свого вуха. – Елайзо... Ело...
     "Стоп, що це? Я не сплю? Хто мене зараз торкається? Моїх вологих очей, мого волосся великою, теплою рукою..." – я не розуміла, що коїться. Чи досі у сні, чи прокинулася...
– Ну все погана дівчинка, ти сама напросилася, – голос Едгара був біля самого вуха і відкрити очі не встигла, як моїх вуст торкнулися чиїсь вуста. 
– Ед... – я відкрила очі та побачила свого пана, який цілує мене. Знов. Як... Як тоді, на балу. 
     Метелики заграли в моєму животі від приємних емоцій, які дарував мені Едгар, а у голові все перегорнулося догори дриґом. Безлад. Повний безлад, який упорядкувати дуже складно.
– Чш-ш-ш... Мовчи. Погана дівчинка. – заткнув мене цей... Цей нахабний (мені здається, навіть, нахабніше Ленні!) чоловік і поцілував ще глибше, узявши моє обличчя у свої руки.
– Ти плакала у сні... Що тобі снилося? Щось погане?.. – почав питати мене Едгар, закінчивши цілувати. 
– Я... Мама... Як вона покинула мене... – я була зараз дуже чесною з ним і тому усе розповіла. Коротко, бо мені сказали, що зараз наша зупинка. Кінцева, далі потяг не йде... Отож, ми почали збирати речі та будити Ленні. Він, звісно, цьому був не рад (дуже), але йому довелося прокинутися та піти до виходу з нами. 
– Усіх тварин потрібно тримати на повідку. Будь ласка, пристебніть свого кота або вам випишуть штраф у місті. – Чоловік, років за 30, що працює на вокзалі зупинив нас та простягнув (у них що, там склад чи просто багато їх?), повідець. Чорний, довгий, який потрібно пристебнути до ошийника. Ленні зупинився та повернувся до нас с поглядом... Ну тим самим, яким дивляться усі котики. Милим та безвідмовним. Але не цього разу.