Розділ 15

      Володар Темряви, Едгар Ель Дер Бінрі виглядав серед інших, звичайних (і не звичайних) пасажирів, серед яких були майже усі раси нашого світу на Вокзалі виглядав досить… Дивно. Він, найсильніший у своєму Королівстві, який спокійно може переміщуватися порталами, їде на потягу. Магічному, але потягу… Тож… Варто зазначити, що Кайзел нейтральна територія. Тобто, це місто універсал. Воно нікому не належить, але в нього є Голова, заступник і так далі… І люди, які живуть там, самі всіх вибирають і якщо, Голова Кайзелу (як було нещодавно), не виконує свої обов’язки, не забезпечує місто усім необхідним, то його просто зміщають з посади… І вибирають нового. Як у нас у Королівстві темних. Ед гарно виконує свої обов’язки і як його батько, тож ніхто проти нього не виступає.

              Так… Я трохи пішла не туди. Тож, Едгар виглядав на Вокзалі дивно. Високий чоловік, з гарними манерами, подаючи руку дамі поряд (мані), коли я збиралася зайти у наш вагон (так, пан узяв найдорожчий білет, тобто 2, у якому написано, що вагон номер 5, це наш цілком). Нікого він не цікавив, бо навів на себе морок з легкого заклинання та йшов собі, наче просто черговий багатій. Але я-то знала хто він…

              І, якби Кайзел був наш (але цього не буде, бо це нейтральна територія), то ми б вже були там. В  мить. Але треба їхати ще 6 годин на потягу с зупинками у деяких містах. Ну що ж, з Богом!

Годину потому по дорозі до Кайзелу:

 – Елайзо… Поговоримо? Досить читати, подивись на мене… – я сиділа на кріслі біля вікна та читала книгу, яку дала Фанні. До речі, цікава дуже…

               Взагалі-то, вагон був розкішним. Оббитий червоним оксамитом, з позолоченими вставками. Меблі були теж з  оксамиту, але чорного… Світло від магії, але світильники були з позолотою, як і стіни. Теплий килим з чорного ворсу, який стелять лише в осені та взимку, щоб багаті пасажири не простудилися. Два крісла, на яких як раз ми сидимо, біля вікна… Диван, з іншої сторони стіл для обіду на якому вже була їжа, шампанське та стільці. А! Також були власний провідник (який зробить усе, що б нам було зручно) та бармен, який протирає вже годину один стакан. Кухар, на жаль, тут не Ватару і він знаходиться в іншому вагоні. Так що, якщо щось замовляти, то прийдеться почекати…

– Я з тобою не розмовляю. – грубо, відповіла я йому, а потім уткнулася знов у книжку. Я не груба, просто… Хочеться спокою від нього. Шкода, що вагон не ділиться на декілька купе, як в інших. Я б просто закрилася та сиділа усі 6 годин одна, в спокою. Але на жаль, це лише мрії.

       Він зізнався мені у коханні вчора на балу і зараз намагається звабити. Як пес з ціпки зірвався. Це… Дивно. Ніколи не бачила його таким зосередженим на якійсь справі. Тобто бачила, але не за цією, бо усі 300 років, а саме 315, він… Я була найкращим другом, товаришем або просто Помічницею. Тінню для нього, яка усюди слідкує за ним. Не більше. А зараз, він мене ледве не на руках носить… Укутує у теплий одяг, піклується та обіймає. Як зараз.

– Елайзо, що ти робиш? Боляче! – я викрутила його палець з руки яка на мені лежала (на моєму плечі) та відкинула.

– А нічого мене чіпати. – коротко та поділу відповіла я.

– Ела, досить мене дратувати. Я ввічливо попросив! Треба поговорити… А ти що… Маленька, шкідлива відьмочка…  – він гучно видихнув. Я посміхнулася та закрила свою посмішку книгою. Ледве стрималась, щоб не засміятися.

– А я що? А я нічого… – майже спокійним тоном сказала я, скриваючи посмішку. Але схоже Едгар здогадався, що я просто з нього трошки сміюся. 

– Ти! Ти що, смієшся з мене? Елайзо! – “розлютився” Едгар Ель Дер Бінрі та вихватив у мене книгу. – А тепер відбери, якщо зможеш…

– Це моє! А ну віддай! – я встала з крісла, хоча скоріше скочила з нього та накинулася на чоловіка, який ходив по вагону та розмахував книгою зі словами: “Відбери, відьмочка, відбери!”. – Ед, май совість… Тут люди. – прошепотіла йому я, коли намагалася забрати свою книгу. – Я не дочитала! Хто ж вбивця?!

– О, ти її не дочитала? Це камер… – Едгар дратував і я штовхнула його у стіну.

– Не говори! Дай дочитати! – високий. Чого ж цей чоловік височезний! І руки в нього, довгі як змії! – Віддай! Май совість!

– Совість? Я без неї народився! – засміявся він і через секунду притиснута до стіни була я. А книга відправилася у політ до мого крісла.

– Едгар… Ед… Що ти робиш?.. – він с клонився наді мною і дивився. Уважно так. – Май совість… Тут люди…

– Я ж без неї народився, тому можу зробити ось так… – і с клонився, щоб поцілувати мене, але роздався тихе нявкання. Спочатку раз. Едгару було все одно і він захотів продовжити своє діло, поцілувати, але вдруге, почув та зупинився. – Ти чула? Що це було?

– Так… Але я не знаю де це… – знизую плечима, але мене перебиває бармен. Звичайна людина за 50, з густими вусами та без волосся взагалі. А щодо одягу, то біла сорочка та чорний піджак. Стандартний одяг усього персоналу…

– Здається, мадам, це у вашій валізі… – він кивнув на мою валізу, яка стояла у кутку. – До речі, пане… У вас дуже гарна дружина. Така весела, як моя донька Тіллі… Ви нещодавно одружилися? Я прав?  Молодята…

– О… О, так. Це Елайза, моя дружина і так, пару дні тому. Ми молодята. У нас медовий місяць їдемо у Кайзел святкувати. – Едгар Ель Дер Бінрі сказав це і оком не блимнув. Я б на його місці не брехала, але…. Що він таке каже?.. Дружина? Я? Та ніко…

        Роздалося третє нявкання. Нас це дуже збентежило і ми спрямували до моєї валізи. Акуратно витягнули з під валізи мого пана, тобто це зробив Едгар, та відкрили.

– О боже! Я дихаю! Повітря! Повітря мені! – віт туди вистрибнув, хоча скоріше вилетів….