Розділ 14

Елайза Моншер:
– От Гад! Ну я його у цій подорожі... Ну він у мене отримає по повній! – після нашої розмови, я повернулася до своєї кімнати та стала швидко збирати свої речі. Це було огидно з його боку так вчинити... Так, я ще працюю на нього, але не зобов'язана УСЮДИ його супроводжувати. Не зобов'язана, хоча це прописано у контракті. А він так чинить... Що зобов'язана. Ще й контрактом перед носом розмахував. Гад! Який він гад!
    Щодо речей... Більшість в валізі залишилося, ще з понеділка, в який я повинна була їхати. Тобто, речі я, як ви здогадалися, не розбирала. Тобто, розбирала, але не до кінця. Залишила у валізі кілька суконь. А інші зараз починаю складати прямо зараз...
    Отже, швидко склавши усі речі, я на останок пішла шукати Ленні. Хочу попрощатися з ним, адже... Ну люблю його, того пухнастого гада! Ну люблю, що ще сказати? Рудого, пухнастого...
– О, Елайзо! Ти когось шукаєш? –  коли я шукала Ленні,  я натрапила на Стена.

– Ой, вибач… Ні… Тобто так! Ленні! Де він? Не бачив його?

– О, вибач і ти, але на жаль ні… Але ти можеш спитати у Ватару. Вони ж друзяки та він 100 відсотків має знати де Ленні. – він посміхнувся, але якось боляче. Донька. Хвороба. Забула..

– Стен… Як твоя донька? – я настільки стала егоїсткою і стала більше думати лише про себе, що не думаю про інших. А у Стена ж дитина хворіла і можливо хворіє. Тепер я почуваюся паскудою…

– Нормально, їй вже краще, але на ліки треба багато грошей… Тож… Думаю, що буду продавати майно. – сказав це мені Стен, який і так жив не досить гарно. Тобто пан платив нам і дуже добре, але ліки з каменів життя навіть іноді, для багатіїв були не по кишені. Що ж там говорити про звичайних людей…

– Стен… Це тобі. Тобто вам. Твоя донька повинна жити, тому тримай і не вимовляйся. Купи все необхідне, а Сара хай не турбується про гроші. Я собі зароблю ще… – тим паче я випросила в  Едгара потрійну оплату, тож, мені навіть, якщо не економити, вистачить на довго.

              Віддавши усі свої зараз гроші, не всі, а саме ті, які я беру у подорож, Стену, дивлюся у його очі та бачу подяку. Величезну подяку мені. Я не Свята Діва Марія чи Ангел. Далеко не Свята і в мене є гріхи. Але робити добро тому, хто робить його усім без виключення… Це варто того. Так, ми у темному королівстві і я Помічниця Володаря Темряви, але це не означає що я зло і все тут зло. Добро є у кожного з нас. Навіть в Едгара. Просто іноді ми забуваємо про нього і закриваємо у нашому серці під замок.

– Я… Я не знаю як тобі віддячити після цього. Дякую, Елайзо. Дякую! – трохи сліз, обіймів, мою валізу Стен поніс до двору (і не тільки мою, а та Едгара), і я вже на кухні, питаю Ватару про Ленні. Він не бачив, тому просто знизав плечима. Добре…

Годину потому у дворі:

              Нас з Едгаром проводжали усі, окрім Ленні. Його я так і не знайшла… Можливо образився, можливо пішов просто кудись… Не знаю, але це мене трохи образило. Рудий гад не прийшов. Ну і добре! Хай собі там розважається… А я буду сумувати…

– Гарної вам дороги, пане! – Мела махала нам рукою та посміхалася.

– Будьте обережні! – Тріа це робила двома руками.

– Гарної дороги пані Елайзо та Пану Едгару. – Ватару був сама скромність, то ж просто зняв свій капелюх (циліндр), який одягав іноді та вклонився.

– Елайзо, тримай! Це тобі, що б у дорозі не сумувала… – Фанні простягнула мені книжку. О, я бачила її вже у бібліотеці, але часу прочитати не було…

– О, дякую, Фанні! – я обійняла її та зайшла (Едгар, як справжній джентльмен допоміг), у карету.

– До зустрічі! –  я махаю на останок усім рукою та карета рушить з місця. Дивитися на Едгара не хотіла, тож, вікно було моїм рятівником. Деякий час нашої подорожі до вокзалу та потягу. До того моменту, як він закрив вікно шторою. Що?..

– Ед, що ти… – я не встигла нічого вимовити, як на мене, накинули (обережно) величезний, плащ з несправжнього хутра синього кольору та вкрили мене до самих п’ят.

– Коли я сказав, що б ти вдяглася тепліше, це означає що я хотів, щоб ти вдяглася ТЕПЛІШЕ. Ця сукня занадто легка і ти можеш простудитися. – він окинув мене поглядом, а я застигла на мить. ЩО!?

– Ед, а ти часом не вдарявся головою? –  тоном, від якого крижаніє серце вимовляю я, дивлячись на нього. – Ти сам сказав, що ЦЯ СУКНЯ підійде. Мені просто потрібно було зняти фартух і все!

– М? Вибач, люба, не пам’ятаю цього… –  Знизав плечима і прикриває очі. – Мабуть, тобі наснилося… – я його зараз вдарю. Реально вдарю чимось важким та золотим. Мене виставляє дурепою, хоча САМ все прекрасно розуміє.

              А це  може бути такий спосіб… Нестандартний, що б звабити  мене? Мабуть. Не виключаємо. Хай зваблює скільки йому заманеться, але виставляти мене ДУРЕПОЮ, як зараз, я собі не дозволю! Ніколи!

              Останок короткої подорожі, тривалістю чверть години до вокзалу ми провели у тиші. Карету трохи трусило, було чути стукіт коліс та коней, а коли під’їжджали до Вокзалу (у місті Нувлер), я навіть виглянула у вікно. Багато людей та не людей, відьми, феї, гобліни та гноми… Дроу та Вампіри. Усі вони кудись спішать, йдуть… І ми, коли зупинилися, Едгар взяв наші валізи, спрямували до вокзалу Нувлера. 

              Він був невеликий (відносно замку та бальної зали у замку Едгара Ель Дер Бінрі) у середині, але історією тут відчувається одразу. Від старючих, величезних стільців у кімнаті очікування (увесь вокзал, був великою кімнатою очікування), до вбиральні, наче у палаці у Короля Гномів, де навіть раковина з діамантів. Так, колись, я була там… І ця подорож була неймовірною. Так, ми були під Землею, але все одно, тут розкішно. Наче там. Так, тут не діаманти, рубіни та інші каміння… Дзеркало у вбиральні було величезним, с позолотою і я, яка буває тут дуже не часто, оцінюю це як справжній поціновував прекрасного. Залишилася б тут, назавжди...