Розділ 13

Едгар Ель Дер Бінрі:
– І з яким таким Богом, люба? – я працював, через те, що в останні дні було багато роботи та справ, включаючи організацію дня народження. Так, більшу частину зробила Елайза, але з рахунками та бухгалтерською роботою працював я, тому ми обоє добре попрацювали. А зараз, просто збираю та підготовлюю документи для нашої подорожі, будемо зі світлими Ельфами у Кайзелі укладати "перемир'я" та постачання у них їх деякої рідкої сировини, матеріалів, адже...
       Їх землі, на сході, то є найбільше родовище у нашому королівстві каменів життя, які можуть лікувати. Так, лікуватися можливо і звичайними закляттями (якщо ти ельф, маг чи відьма), але це велика трата власного резерву та сили, звісно. А щоб поповнити резерв, треба час, багато часу з нуля, отже і ми придумали лікувати хворих, чи у битві, каменями життя.
     Спочатку їх перетворюють у порошок за допомогою спеціальних машин, потім розводять з водою та краплиною магії, щоб все запрацювало. І все. Але це не так ефективно, як здавалося на перший погляд, тому наші вчені вирішили додавати каплю якихось трав (чесно, не вдавався в особисті подробиці, бо не було часу). Склад майже теж самий, але ефект у двічі кращий і рани загоюються швидше. Отож-бо, нам потрібні ці родовища та їх камені.
      В останні часи, таких каменів стає менше і менше, а ціни на них, що логічно, стають більше. На пошуки нових родовищ витрачається багато часу та грошей, а ефекту майже нуль. Так, маленькі родовища, отож... Я прийняв складне рішення та уклав, тобто, їду укладати на нейтральній території угоду зі світлими.
    Я Володар Темряви, буду співпрацювати зі світлими. Бачив би батько, одразу б знепритомнів. Нонсенс, але іншого виходу в нас немає... Темрява не лікує, ні мене, ні моїх підданих. Вона лише удає, що все добре, але це не так...
– Так... З яким таким Богом, Елайзо? – уточнив я, у жінки, яка ввійшла до моєї кімнати. Гарна, як завжди, але сьогодні, на її прекрасному обличчі немає посмішки. – Елайзо... Що сталося? Тебе хтось образив?
     Вона стояла біля закритих дверей і дивилася на мене. Довго та мовчала. Я не став її квапити, але затягувати з цим не можна. Скоро будемо їхати...
– Елайзо?..
– Едгар, я з тобою нікуди не поїду. – видала вона після деякого часу мовчання. Тобто? Що сталося? Чому вона відмовляється? 
– А чому це? – уточнюю у неї та відірвавшись від складання документів у валізу, закриваю її. Встаю з крісла та йду до неї.
– Не... Не наближайся до мене! Будь ласка! – зупиняє мене Ела рукою, а сама притулилася до дверей. Я не зупиняюсь та йду напролом до неї. 300 років йшов до цього, більше зупинятися не стану. Тобто, стану, але якщо вона сама зупинить мене... Скаже, що мене не кохає та ненавидить. І не тому, що буде брехати (я знаю, коли вона бреше, а коли ні), а тому, що сама цього захоче. Відмовить мені.
     Але це не можливо. Мені ніколи ніхто не відмовляв. І тому...
    Я, тим часом підійшов до жінки максимально близько. Її темні очі як скляні блюдця, великі я круглі, а на щоках червоний рум'янець.
– Не... Не треба. Я не їду! Я... Не хочу! Будь ласка, не змушуй мене... – хвилюється та тараторить Елайза, а її очі дивляться куди завгодно, але не на мене.
– Їдеш... Якщо ти хочеш, щоб контракт скоріше закінчився, то ти поїдеш зі мною до Кайзелу укладати угоду зі світлими. – я зробив пас рукою навколо якої з'явився темний серпанок і з'явився наш контракт. – Бачиш? Усі мої накази. Ти повинна робити усі мої накази, включаючи поїздки по роботі та так далі. – ще один пас рукою і контракта немає. – Ото ж бо, люба, іди збирати речі та одягтися у...
     "От дідько. Що це на ній сьогодні? Я цієї сукні не бачив ніколи... Невже купила для своєї подорожі?" – подумав я, розглядаючи сукню Ели. Темно-синього насиченого кольору, з короткими рукавами ліхтариками та довжиною, трохи вище колін. А на талії є білий, простий фартух.
– Ця сукня, до речі, підійде. Тільки зніми, будь ласка, фартух, а часу тобі на збір речей... Година. – я намагався бути спокійним, дорослим чоловіком та взагалі, бути її паном. Зараз. Але тільки зараз, бо мої спроби спокуси та закохання у мене Елайзи Моншер, почнуться тільки тоді, коли ми вийдемо з цього замку. І тільки тоді, бо давити на неї зараз - рівноцінно смерті. – Рівно. Якщо не встигнеш, підеш так. Заберу тебе особисто. І чекаю тебе на дворі. Карета заїде за нами й поїдемо на вокзал...
    Вона знов мовчала, дивилася на мене деякий час і потім зникла з моїх очей за дверима, залишивши мене знову на самоті. Добре. Хай йде, але я слів на вітер не кидаю. Дійсно можу забрати її просто так, без речей. Так, це жорстоко і мені доведеться купити їй усі сукні та необхідні для подорожі речі, які вона попросить... Але це не проблема. Куплю. І це буде в РАДІСТЬ. Дивитися як моя Елайза бігає, радіє та скупляє усе, що їй подобається. Коли моя Ела радіє, то і я радію, що колись, дав шанс тій молодій дівчині з твердим характером та великою силою волі. Холодну, неприступну, як скелю, яку покорити треба. І я це зроблю, причому, ЗАЛЮБКИ.