Розділ 10

        Бал проходив у найбільшій залі замка. Я сьогодні цілу годину прикрашала її, не сама, з помічниками у вигляді Ленні (який грався зі стрічками), дівчат та Стена, хоча потім йому довелося йти працювати. Тобто, доглядати за конями гостей... Поставити карети (хто приїхав на них, а хтось, не знає куди, тому витрачає свій резерв на портали!), нагодувати коней з дороги й так далі.
      Сама церемонія привітання була недовгою. Гостей була повна зала, усі пили та веселилися, а потім вийшов іменинник.
– Любі мої... І друзі, і рідні... Я щиро дякую вам усім за привітання, подарунки та дуже вдячний, що багатьом, не дивлячись на свої складні графіки, вдалося приїхати. Дякую вам за усе!.. – Едгар був сьогодні сама "чарівність". Гарний хлопчик, якому виповнилося 1000 років. Вдягнений у свій найкращий костюм чорного кольору та плащ, наче у Ватару. До речі, він теж вдягнений у щось подібне (вампір же), тільки колір світліше. Темно-сірий і плащ з внутрішньої сторони червоний. І звідки взагалі в нього костюм "Дракули"? Виглядає розкішно, але трошки смішно. Тому я, побачивши його, посміхнулася.
      Потім, після промови Едгара була церемонія задування свічок, не тисячу, а лише 4-х, цифри його дати, які він задув в одну мить. Роздалося плескання десь позаду і потім, усі почали плескати та вітати ще раз його.
      Стіл з подарунками у сусідній кімнаті був заповнений. Я зайшла туди, після того, як усі спрямували, щоб привітати нашого пана зі святом та поклала свій. Були кращі подарунки... Дивні фоліанти, магічні артефакти великої рідкості та мій, маленький, здавалося, найменший та не найцінніший серед інших. Записна книжка, яку я зробила сама. Зелений корішок, на обкладинці герб нашого королівства, а завернутий подарунок був у звичайний папір. Записку від кого, я залишила, звісно та пішла шукати Зігфріма. Хочу розібратися в усьому зараз.

– Тріа, ти не бачила Зігфріма? – я лавірувала між гостями, декілька хвилин потому та натрапила на Трію. – Я його шукаю... 
– Та, він на балконі. – з легкістю відповіла мені дівчина. Я кивнула та направилася саме туди, але не очікувала його побачити не самого. А з якоюсь дівчиною, дуже гарною, до речі, але все одно...
– То он чому ти мене уникаєш? – питаю під звуки тиші, їх поцілунків та шелесту листя і солодка парочка раптово відлипає один від одного, як скажені. – Це твоя наречена? Вітаю...
– Елайзо? Що ти тут робиш? – трохи налякано питає мене Зігфрім, а дівчина, до речі, досить молода, здивовано дивиться на свого "Майстра з поцілунків".
– В тебе є наречена?! Козел! – і дає йому ляпаса, а потім зникає з балкона. Я стою і розумію, що... Він козел, це по-перше. По-друге, в нього ДІЙСНО є наречена, але це не вона. І по-третє, здається, він козел двічі, бо зраджує їй з кожною дівчиною... 
     "От я дурепа! Повелася на гарні манери, помпезну зовнішність, на його чарівний образ "джентльмена" та... Та взагалі, схоже, він мені більше не подобається. Козел! Покидьок! Ненавиджу їх тепер обох!
– Ти козел, Зігфрім! А ти мені подобався! – тепер ляпаса дала я, підійшовши до нього. Боляче, але моїй душі ще болючіше! – Іди до своєї НАРЕЧЕНОЇ, вона, мабуть, на тебе вже зачекалася! О! А ще, скажи мені, щоб я точно знала... Це Едгар пригрозив до мене не наближатися?! – і грізно на нього подивилася. – Відповідай!
     Спочатку він мовчав. Хвилину, дві, а потім почав говорити...
– Ні... Так... Е-е-е... Так, він мені пригрозив. – прочистив горло Зігфрім-козел. Чудово. Прекрасно. Ед знову вліз в моє життя. ЗНОВУ, ЧОРТ ЙОГО ЗАБИРАЙ.
    "Ну все, тепер йому точно кінець! Вб'ю гада!" – я була настільки розлючена, що неслась по замку, у пошуках Еда наче фурія. Емоції я контролювала добре, на відміну від Еда, але зараз просто накипіло. Як тоді, у тому паралельному всесвіті, Грань?.. Якось так вона називалася, але не суть. 
    "І де ж він? Де ж цей гад?! У бальній залі його нема... Дівчата не знають, Ватару теж не бачив його, а Ленні взагалі, десь спить. Точно знаю." – думала про себе я, шукаючи свого "пана". І знайшла. Точніше, випадково натрапила у коридорі. Як і він на мене натрапив.
– Ти! – я ткнула в нього пальцем та нахмурилась. 
– Я. – не блимаючи відповів чоловік, наче нічого не розуміючи. Але він розуміє усе. УСЕ. І чорт його забирай, бісить мене цим! – Ти... Щось хотіла, Елайза?
– Так, але перед початком, скажу.... З днем народження! – треба хоч трохи зберегти важність цієї дати та дня.
– О, дякую... Але по-твоєму вигляду, скажу, що щось трапилося. Що таке, Ела? – він провів рукою по моєму волоссю, але я вдарила його. 
– Не чіпай мене! А тепер... Почнемо. – я набрала повні легені повітря і почала. – Ти. Зіпсував. Мені. Життя, Едгаре Ель Дер Бінрі. Я тебе не просто ненавиджу, а НЕНАВИДЖУ! Ти зіпсував контракт, ти зіпсував моє побачення, хоча Зіг і виявився козлом, але не суть! Не суть! Ти ходяча катастрофа СВІТОВОГО МАСШТАБУ, Едгаре! – я говорила і говорила. Про нього, про себе, про життя яке він зупсівав, про невдале побачення, яке він власноруч зіпсував, а потім вирішилася прошепотіти йому дещо. Підійшла, притягнула його за метелика до себе, бо він вище за мене і сказала це. – Я тебе ненавиджу усім серцем, Едгаре Ель Дер Бін...
    Мені договори не дали, а просто заткнули мене поцілунком. ПОЦІЛУНКОМ, чорт його забирай.
     Метелики в моєму животі заграли знов, як тоді коли мене збирався поцілувати Зіг. Але не так. По-іншому якось і це будо дуже дивно. Він цілував мене, а я була перші декілька секунд у шоку... А потім здалася. Ноги стали ватними, у голові був повний безлад, а серце співало. Це були дуже дивні відчуття. Вперше таке відчуваю і мені страшно. Але приємно водночас! І я, навіть, відповіла на його поцілунок. Спочатку трохи невпевнено, а потім понеслась... Чоловік зрозумів натяк та буквально придавив мене до стіни. Придавив усім своїм тілом. Його гарячі руки на моїй талії і ніде більше. Це дуже мило, що він не лапає мене. Справжній джентльмен.
     Минуло декілька хвилин нашого пристрасного, наче нереального поцілунку і Ед прошепотів мені у губи.
– А я тебе кохаю, – зізнався він. Впевнено. Наче... Розуміє, що каже. Тобто він кохає мене.
     Сенс цих слів дійшов до мене не одразу. Мене. Кохають. Свою помічницю, яка щойно говорила що ненавидить його. Мене, яка не має сил, бо втратила їх через деякий випадок... Мене, яка працювала на нього понад триста років. Мене... О. Боже. Мій!
      А я не знаю. Я тепер не знаю, чи ненавиджу його, чи... Він мені подобається. У голові повний безлад, так само як і душі. І що робити з усім цим й гадки не маю. 
– А я тобі подобаюся? Хоч трохи... – раптом запитує у мене Ед і випрямив спину, став у повний зріст. Дивиться на мене своїми темними, майже чорними очима та посміхається. 
– А я... Я не знаю. Мені треба подумати! Все... Обдумати. Дай трохи часу, будь ласка. Бувай. – і мої ноги, котрі та були ватними, стали нести мене у мою кімнату. Хоча ні, не просто нести, буквально летіти туди зі швидкістю урагану.