Розділ 7

– Елайза, ти... Ти така гарна. Тобі дуже личить ця сукня і зачіска. Ти схожа на васильки, квіти які ростуть у мене в саду, у замку. Вони такі ж як ти, дуже прекрасні. Як у душі, так і ззовні. – Зігфрім був сама чарівність, навіть у тому одягу, якому зустрів нас у бібліотеці. Схоже, він не перевдягався.... Але мені здається, що він у будь-якому образі - він дуже гарний.
     Готувалася до побачення я дуже ретельно. Підібрала одну з найкращих суконь, але не дуже помпезну. Повсякденно-святкову, сказала би. Вона була у ніжно блакитному відтінку с закритими руками до самих долонь та трошки оголеними (у сенсі, що декольте закрите, а спина відкрита) плечима. Зробила просту, але цікаву зачіску. Лише половину волосся підібрала шпилькою з квіткою троянди, а іншу частину перекинула вперед. А до цього... Маски для обличчя, гаряча ванна та покинута совість. Бо сьогодні, я повністю відмовилася від роботи, перекинувши на свою заміну, Тріа.
– Дякую, Герцогу фон... – почала дякувати йому я, але мене перебили.
– Просто Зігфрім, моя чарівна леді! – і протягнув мені руку. – Прогуляємося?
– Звісно... – я присіла у реверансі та посміхнулася.
– А ходім не до саду? Ходім до... Я знаю одне місце де тобі дуже сподобається, але для цього доведеться закрити очі. Зможеш? – я не розуміла, куди хоче відвести мене Зігфрім, але повністю довірилася йому та кивнула. – А тепер заплющ очі.
– Добре...
– І простягни мені руки. – ще одну дію попросив виконати мене чоловік і я це зробила. Узявши мене за руки (а в нього вони були прохолодні чогось...), Зігфрім щось прошепотів старою мовою нашого світу (я вивчала її лише у школі, багато століть назад, тому мало що пам'ятаю), але діалект згадала, і ми... Перенеслись куди якомога далі. У немов, паралельний світ, який виглядав наче дитяча казка.
     Паралельний світ був нескінченим в усі напрями. Тут світило сонце, але воно вже заходило, тому хмари віддавали пурпуровий та усіма відтінками рожевого, червоного. Підлога була з води та віддзеркалювала вечірнє небо. Я ходила, немов, по дзеркалу з води... Це було щось нереальне.
– Зіг, це... – я вдихнула повні груди повітря. Тут пахло вишнею... Не знаю чому, але запах був вишневий з нотками ванілі. – Це дуже красиве місце. Де ми?
– Це грань. Світ... Можна сказати, що він паралельний нашому, але не зовсім... Це складно пояснити. Не забивай свою чарівну голівоньку цим. Просто думай, що ми у сні. Твоєму найпрекраснішому сні. – обернувшись до нього, бачу велику, масивну вишню, яка квітне рожевими квіточками. Та он воно що... Тепер ясно, що це пахло. А ще, побачила гойдалки під нею.
– Хочеш покататися? – побачивши як мої очі загорілися від цього, запропонував мені Зіг.
– Звісно! Ой... Стій, як звідси вийти?
– Просто заплющ очі та уяви себе у замку, чи у саду... Де завгодно. І тоді, ти повернешся.
– Добре...
     Ось так і минув деякий час, який ми провели разом. Мене гойдали (я повернулася, немов у дитинство) на гойдалках, ми розмовляли... Багато, про усе на світі. Про мрії, про світ, дитинство. Я мало про себе розповідала, більше мені було цікаво слухати його. І він розповідав... Про батьків, про своїх друзів та найкращого друга, Едгара. У дитинстві, виявилося, що він був тим ще поганим хлопчиком! Я сміялася, бо він розповідав кумедні історія, він сміявся, а потім... Потім ми опинилися під вишнею.
    Його руки були на моїй талії, обіймали та притягнули до себе. Губи Зігфріма були дуже близько від моїх, ось він мене зараз як поцілує! І раптом...
– Кхм-кхм! Вибачте, я не заважаю? – до нас до лунав голос Едгара. Що? Мені не почулося? Ед? Тут? Але як він ...
– Заважаєш. – процідив крізь зуби Зігфрім. – Що ти тут взагалі робиш?
– Я? Та нічого... Лише піклуюся про свою помічницю. Ось цю, яку ти зваблюєш! – Ед був розлючений не на жарт. Але чого він взагалі тут робить? І як опинився?
– Ед, а ти звідки тут? – питаю у нього, але мої слова летять у пустоту.
– Неважливо! Важливіше те, що ти привів її сюди! Ти розумієш, що вона людина і їй сюди не можна? А якби з нею щось трапилося? Ти розумієш, яка це відповідальність? Бовдур... Ти бовдур, Зіг! – кричав на Зіга Едгар. І досить гучно... 
– Але я з нею і все нормально було! І буде, якщо ти підеш звідси! Бо ти нам заважаєш... – руки на моїй спині трохи стиснулися.
– Я нікуди не піду без Елайзи! – і швидким кроком направився до нас, а досягнувши мети, намагався схопити мене за руку. Але я не дала можливість йому це зробити.
– Що ти робиш? Я нікуди з тобою не піду... – і  трошки тісніше прижилася до Зігфріма, який сильніше обійняв мене. Було тепло і приємно у його обіймах.
– Елайзо, будь гарною дівчинкою та послухайся мене... Будь ласка, підемо додому. Тобі тут не місце. – "ввічливо" попрохав мене Ед, але я мотнула головою. Він був на грані зриву і я це бачила у його зелених очах, які палали немов смарагди. – Елайзо!
– Ні! Я нікуди не піду! – мотаю головою.
– Бачиш, вона не хоче! – переможним тоном, тобто гучним та впевненим, видав Зігфрім.
– А ось і хоче!
– Ні!
– Так!
– Ні!
     Через кілька хвилин їх суперечки, дитячої, але суперечки, я втомилася та гучно крикнула:
– Досить! – і почала говорити їм усе, що в мене накипіло. – Ви немов діти! Як вам не соромно! Здається, дорослі дядьки, але поводитися зараз як малі діти, які не можуть поділити іграшку! Я не іграшка! Ви мене забули спитати!
– Але, Елайзо... – жалюгідним тоном почав говорити Зіг, але я загнула назад, тим самим вирвавшись з його обіймів і жестом, рукою, попросила заткнутися.
– І це тебе теж стосується Зіг! Досить... Що ти, Зіг... Що ти Ед... Псуючи мені плани, ти не думав про мене, окрім своїх забаганок. Я тебе ненавиджу, Едгаре Ель Дер Бінрі! – дивлячись йому в очі вимовляю це. – Ти зіпсував не просто плани мені, а і зараз особисте життя. А ти Зіг... Ти чудовий, але зараз трохи впав в моїх очах, коли став поводитися як дитина. Досить. Ви мені обоє набридли! – і заплющивши очі, представила свою кімнату. Секунда, я відкриваю очі та бачу сад. І двох чоловіків навпроти мене: Зігфріда та Еда. Стоять собі...
    Схоже, вони досі там... Ну і чорт з ними. Піду, подумаю, до своєї кімнати... Це був досить насичений на пригоди день...