Розділ 6

Елайза Моншер:
– То... Ти вже йдеш? А у тебе багато сьогодні роботи? – тихим голосом запитав Зігфрім, після того, як я дійшла вже до дверей. Повернувшись, бачу його і посміхаюся. Кумедний він, багато чи ні... 
– Так, багато, але... Так, я згодна. Через пару годин біля фонтану у саду. – я одразу зрозуміла чого він питає мене, тому і так відповіла. 
– О... Ти швидко зрозуміла. Це... Добре. Тоді до зустрічі. – я кивнула йому і вийшла, зачинивши двері, а потім...
– ТАК! ТАК! ТАК! Ура! – я стрибала від радості, плескала у долоні та взагалі, була на сьомому небі від щастя. Це був успіх. Побачення. Перше за стільки років... Ой, в мене є пара годин усього.... От чорт, треба бігти готуватися! 
     І після хвилинної радості, понеслась готуватися. Маски для обличчя, ванна та інші процедури для того, щоб підтримувати красу. А ще треба не забути помити голову! Ох, скільки клопіт...

Едгар Ель Дер Бінрі:
      Я прийшов у пусту бібліотеку. Пусту. У прямому сенсі. Нікого тут не було... Ні Елайзи (я навіть по дорозі її не побачив), яка кудись зникла, ні Зігфріма.
– Хм... Добре... – прошепотів собі під ніс та пішов назад. А що ще робити? Можливо, вона пішла працювати (що більш реалістично), ніж кудись... Наприклад, на побачення с Зігом. Стоп, про що це я думаю? Ні, треба випити кави. Однозначно. Та не думати про це взагалі... І що це мене кудись не туди думки понесли? А можливо вона реально пішла на побачення...
    Та ні.... Це не можливо. Елайза не з тих, хто буде прогулювати роботу та ходити на них... Хоча її плани провалилися через мене, її заміжжя та і погляд у сторону Зіга був схожим на реальну симпатію. Він реально їй подобається?.. 
    "Та ні, він той ще козел. Такий як він не може їй подобається... Хоча Ела можливо просто про це не знає. Ну... Що він зраджує своїй нареченій з кожною дівчиною, усюди, де б він не був. Тому і виключаємо цей факт, що вона просто не знає про це і закохана (сподіваюся що не сильно), в оболонку, красоту та його солодку чарівність цього покидька" – я роздумував на цю тему ще декілька наступних годин, поки повернувся на своє робоче місце і працював. Спокійно. Але мій спокій несподівано, до мене зайшли Тріа, Фанні та Мела. І розповіли про побачення (ПОБАЧЕННЯ, ЧОРТ ЙОГО ЗАБИРАЙ!) у нашому ж саду Звігфріма та Елайзи...
       Після одного слова "побачення" я не просто розлютився, а став просто неконтрольованим. Емоції узяли верх наді мною і моїм тілом. Швидким порталом до місця їх побачення і зіпсував його. Але не тільки його, а і відносини (як і без цього були вже зіпсовані) з Елайзою. І про що, звісно шкодував... Трохи...

Елайза Моншер:
– Ой, Елайзо! Налякала ти мене... Куди так несешся? – поки я бігла до своєї кімнати натрапила на Ватару, нашого кухаря. Вампір тримав у руках великий ящик з овочами та явно кудись направлявся. Як я, до речі.
– Ну... Це... Трошки особисте, але тобі, як старому другу, скажу. В мене побачення. – і посміхнулася в 32 зуби, бо була дуже  раділа з цієї новини. Сам факт, що в мене буде побачення з чоловіком - змушував мене посміхатися та метеликів у моєму  животі гратися з нереально великою швидкістю.
– Реально? – Ватару дуже здивувався, але зробив це стримано, як справжній аристократ. У минулому, звісно. – О... Тоді, мої вітання. А з ким? Наш пан працює... 
– Зіг... Це Зігфрім фон Ніар. 
– О-о... Це... Добре, але скажу одразу, будь дуже обережна. Просто. На про всяк випадок. Хто знає цих аристократів... – коли Ватару Акіхіко говорив мені цього, я просто махнула рукою на це. Але була б у минулому, то дала б собі ляпаса. Смачненького такого ляпаса за свою тупість, наївність щодо однієї особи. А ще, за те, що не послухала саму себе... І усе це вилилось... У те що вилилося.

Десь на кухні:
     Ватару проводив очима Елайзу та помотав головою. Бідолашна дівчина... Не знає ще, в яку гру грає з аристократами. Що з паном Едгарем, що з Зігфрімом.
     Маленька ще ж... Молода, без досвіду у коханні. Не знає, що нікому не можна довіряти у своєму житті. Тільки самим близьким. 
– Ой, Ватару, а куди це Елайза пішла? – із-за кута виглянуло руде волосся. Тріа. – Та ще й не просто пішла, понеслась кудись...
– Та так... Нікуди. – пожав плечима чоловік.
– Ти мені брешеш. Вона кудись їде? Контракт з паном... Залишалася неділя ще. Тому рано. – вона блимнула віями декілька разів. – Так куди це вона?..Ну скажи, Ватару! Будь ласка... Я тебе прошу! Бо помру від здогадок!
– А ти нікому не розповіси? Навіть сестрам? – він уточнив. Замок був великим, але плітки розносилися як скажені у ньому. І це був факт.
– Ні-ні! Обіцяю! – це була брехня. Повна. Вона така пліткарка, яких світ не бачив, але Ватару вівся на ці милі, нереально милі очі та погляд кожного разу. Тому розповів про побачення пані Елайзи та того Герцога, якому він взагалі-то не довіряв. – Ого! Це... Це неймовірно! Елайза та побачення... 
– Тільки нікому, пам'ятаєш? Тс-с-с, – він переклав ящик (немов, він важив пару кілограм) в одну руку та приклав палець до свого рота, якби говорячи, щоб мовчала. Але мовчати дівчина не стала... Мало того, вона не стримала свої слова (як завжди), та і пішла, розповіла сестрам, а вони своєю чергою, Пану Едгару... Тому, що, Герцог фон Ніар їм не подобався і вони вважали, що навіть їх пан підходить їй краще.... Схоже, думки трійняток були схожі з думками Ватару.