Розділ 3

Елайза Моншер:
        Прощатися завжди важко. Особливо з тим, до кого дуже прив'язалась. Особливо, коли ти з ними жила не один рік. От і Ленні, прийшов до мене у кімнату та ходив навколо мене. Пестився, вмовляв не кидати їх та і взагалі, влаштував цілу драму з цього приводу.
– Ленні, прошу... Давай без цього? – після близько чверті години його поганої акторської гри видала я та грізно на нього подивилася. – Досить. Я не назавжди йду... Тобто назавжди, але... – як йому сказати, що мені теж важко прощатися з ним, я не знаю. 
     Я повернулася до нього. Він тим часом сидів на моїй тумбочці біля ліжка і пускав "сльозу". 
– Ну Елайзо, – завів свою пісню рудий, – Ну люба... Ну не кидай нас! Куди ж ми без тебе? Куди без тебе, якщо не я, то хоча б Едгар! Ти про нього подумала?! – він почав реально нити.
– Так, думала! І думаю зараз! Що він вже дорослий чоловік, щоб саме про себе піклуватися, працювати й так далі. Та й взагалі, замість мене буде Тріа, і ти це прекрасно знаєш.... – здавалося, що кіт мене не слухає. Зовсім. І це дуже дратує! Мене! Лише чує, що кину їх усіх... 
         Я не стала більше виправдовуватися перед ним. Та і взагалі ніким, тому далі просто мовчки збирала речі та думала. Багато думала. Про усе на світі.... Про майбутнє, про чоловіка з яким я буду, про... Ну, ви зрозуміли. Але одне не давало мені спокою, тому я, швидко склавши у валізу одяг (його було не дуже багато, не більше ніж в Едгара), стала по серед  кімнати та замислилась.
– Щось не так, Ленні... – моя інтуїція казала, що щось не так. Але я на це не звернула уваги та узявши валізу, поставила її на підлогу. Потім з цим дивним відчуттям розберуся, у дорозі, а зараз треба допрацювати останні години. А далі вирушати на потяг. 
– Що? Що не так?.. – почав випитувати Ленні, але я відмахнулась:
– Все гаразд. Піду до Ватару, скоро час обіду...
     Покинувши свою кімнату і залишивши Ленні, я спрямувала до кухні, на перший поверх. Але випадково зіштовхнулася з Едгаром. Це дійсно вийшло раптово, але щось у його погляді мені не сподобалося. Занадто він був задоволений чимось і це не є добре. Це НЕ дуже добре. Моя інтуїція доси кричить, що щось не так. Але відповіді що не так я досі не знайшла.
– Щось не так, Едгаре?.. – цікавлюся я.
– Все так, але куди ти збиралася?.. Ти ж сьогодні нікуди не їдеш... – видає це спокійним тоном, а я мовчу. Не можу просто нічого сказати на ці слова.
    Що, вибачте?.. Що він несе за нісенітницю. Чому? В мене контракт сьогодні завершується і про це я чітко пам'ятаю, потяг о восьмій... 
     Щось не так. Я його не розумію.
– Ти не відпрацювала 2 неділі, як потребує того наш контракт. Тобто 14 днів, якщо тобі так зручніше. – він посміхнувся та витягнувши руку, призвав контракт наш, а потім вказав на потрібний рядок. Сказати, що в мене зникли усі думки, слова - нічого не сказати. 
     Дійсно. 14 днів. Ніякої помилки, окрім...
– Ви мене за дурепу тримаєте? Я чітко пам'ятаю... 7 днів! Там було 7 днів! – призиваю за секунду свій контракт, навколо моєї руки утворився на кілька секунд чорний серпанок, такий же самий та дивлюся. Дійсно. Ну тобто, реально 14... Один і чотири, не сім.
– Ти не захворіла, люба? Мабуть, тобі варто прилягти... Там 14, тобі, мабуть, усе це наснилося... – бреше й оком не блимає! Брехло Темне! Ну от що він взагалі за людина така?! Я у шоку... Повному.
      Стиснувши зуби посміхаюся та дивлюся в очі цьому... Гаду, по-іншому ніяк його не назвати, а у думках лише: "НУ ЗА ЩО УСЕ ЦЕ МЕНІ?!"
– Так, мабуть, помилилася... – продовжую посміхатися та говорити зі стальною спокійністю. Тримай себе у руках, Елайзо. Тільки тримай! – Прослідкую за Ватару, щоб знову не підгодовував Ленні... Добре?..
– Так, звісно, йди... – буденно видав чоловік та кивнувши, пішов кудись. Мабуть, до себе, але я побачила, що він радів. Ой як радів цьому "святу", що я залишаюся... Демон. Темний гад, якого давно не наказували. Як є Темний!
     Хоча я і сама Темна відьма, але це не скасовує того, що він зіпсував мені усі мої плани...

Едгар Ель Дер Бінрі:
     Я дивився їй у слід та не міг прибрати посмішку з моїх вуст ще декілька годин. Працював та посміхався, як дурень. А годину потому, зрозумів одну просту річ. Найпростішу, якщо вже казати так.
       Я закоханий дурень. І схоже, досить давно. Просто цього я не зрозумів. І коли міг таке допустити.... Все ж було добре. Ми були близькі, бо вона просто на мене працювала. І за мене, навіть іноді, але...
       Можливо, стільки років поряд дають по собі знати. Вона мій близький друг, моя найкраща, незамінна помічниця і... Жінка, яка мені дуже мила серцю. Кохана. Але зрозумів я це дуже-дуже пізно... 
"Кажу ж..." – почав думати про себе, а закінчив у слух:
– Я дуже закоханий дурень... – прошепотів собі під ніс, коли дивився як Елайза повертає у бік сходів.