Розділ 2

– Ви кликали, Едгаре? – іноді я звертаюся до нього на “ви”, іноді на “ти”. Коли як. Зараз, я немов повернулася на років 300 назад, коли тільки починала працювати на нього. Боялася його та виконувала УСІ його забаганки. Купити те, чи інше, підмінити, сходити на бал з ним як його дівчина. Ми пережили багато чого. Фактично та частково, працювала за нього, навіть за нього…

– Так. Кликав. І де ти була так довго? – він ненавидів (і я це прекрасно знала), коли хтось запізнюється. Був і є, від кінчиків пальчиків до кінчиків його волосся педантичним. Ніколи в житті не запізнювався. НІКОЛИ. І в інших не терпів. А я… Запізнилася. Хоча і не навмисно. Але виправдовуватися перед ним не буду, бо не боюся його гніву. Він знає що мене його магію не зламати та не залякати.

– Ленні знов сидів на стільниці де готує Ватару, я його зігнала. Так що ви там хотіли? Я годувала Тодо… – буденним голосом питаю його, немов би не розуміючи його. Хоча все прекрасно розумію.

– Що це таке? – питає спокійним голосом чоловік і дістає мій лист, вже розгорнутий та явно прочитаний.

– Моя заява про звільнення. – спокійним голосом відповідаю я. – Але чогось ви його довго читали… Я ще неділю назад поклала. – роздивляюся свій почерк і бачу печать Володаря. Він згоден з моїм звільненням? Реально? Чи… Просто все підряд від нудьги штампує, а потім дивиться… Ймовірно (і більш реалістично), що друге, але не виключаємо і першого варіанту.

– Я… Чому, Елайзо? – шумно видохнув Володар і я усміхнулася. Не часто це роблю, але сьогодні мій останній день. Тому сьогодні виключення.

– Я хочу сім’ю, Едгаре. Мій час настав. Хоча відьми й рідко собі це дозволяють, насолоджуючись свободою, але я – це я. Хочу чоловіка, повний будинок дітей… Чи я на вашу думку цього не заслуговую?.. – я рідко грублю. Та і це не грубість. Звичайна наша розмова, хоча… Ні. Вона просто остання.

– Я цього не казав, Елайзо! –  підняв тон чоловік та навіть встав на ноги, але потім втомлено плюхнувся у своє крісло. –  Звісно заслуговуєш як і будь-яка яка інша людина. Просто… Не думав, що так ти скоро підеш. – засмучен (сам на себе), розчавлен та розчарован (у собі ж). Його емоції, як відкрита книга. Читаю одним поглядом.

– Так, сьогодні мій останній день. Бачу, ви поставили штам ще неділю назад, а у контракті у нас прописано що у разі, коли я хочу САМА звільнитися, повинна відпрацювати рівно 7 днів. Тому, мені час йти збирати речі. Ввечері, я відправляюся у Кайзел. – посмішка з моїх вуст зникає. – Тому, дозвольте піти збирати речі… – я кланяюся, як завжди й прямую до виходу з кабінету.

– А ну стій, Елайзо! – покликав мене Володар і я обернулася, але не очікувала що він буде стояти поряд. Близько. Дуже близько. Мене це не засмучує, але все одно, особистий простір… І все таке… Гулко ковтнувши я підняла голову, даби подивитися на нього. А Едгар, тим часом узяв мене за руки. Ніжно так і погладив великими пальцями тильну сторону моїх рук. – Елайзо… Я… Я ніколи, відтоді коли ти стала на мене працювати, не думав що прийде час тобі йти, коли ти дійсно покидаєш мене. Не йди, будь ласка…

– Едгаре…. – тепер я тяжко зітхнула. – Зрозумійте… Я жінка. Я хочу сім’ю і мені час йти… Замість мене буде Тріа, я її всього навчила. Відпустіть мене. Час прийшов. Колись і ви одружитесь… У вас буде сім’я, діти…

– То виходь за мене, Елайзо. – видав Едгар від чого я, чесно говорячи, дуже здивувалася. Мене з рідко чим здивуєш, але йому це вдалося. – У тебе буде все… Вірний чоловік, який не зрадить. Ти ж мене знаєш, як ніхто інший. Я ніколи жодній своїй дівчині не зрадив. Був вірним завжди. Діти, які в нас будуть колись… Я сильний, могутній та захищу тебе від усіх халеп. Ми стільки разом пережили й проживемо не менше! А дім вже є. Навіть більше, замок, який ти прекрасно знаєш. Будь моєю дружиною, Елайза Моншер і більше ти ні в чому не будеш потребувати. Ніколи.

        Гарно говорить. Можливо і пішла б за нього, як говорила раніше. Він реально був би хорошим чоловіком, але просто я його не кохаю. А кохання для мене – це все. Найважливіша річ, після порозуміння та схожість у характері, життєвих цілях.

– Ні, Едгар. Я не стану твоєю дружиною і  ти сам усе прекрасно розумієш. – не дивлячись оком відповідаю я.

– Кохання, так?.. Ти мрієш про нього, але ніколи не закохувалася… – задумливо (мене це трошки напружило, але я не видала себе) потер підборіддя чоловік.

– Так. Ви й так усе це прекрасно знаєте. – піджавши губи говорю я. – Все, Едгаре, мені час йти збирати речі… До побачення. Мій потяг о восьмій… Усі будуть там. Приходьте, якщо забажаєте попрощатися.

              І я вийшла з кабінету Володаря Темряви, прямуючи у свою маленьку, але дуже рідну кімнату. Треба збирати речі, вже час.

Едгар Ель Дер Бінрі:

              Елайза вийшла з мого кабінету і я зрозумів, що так просто її не відпущу. Не ніколи, звісно, але не зараз, коли вона мені так потрібна…

              Наші відносини з цією неймовірною жінкою (хоча прийшла сюди зовсім юною дівчиною) як море. Іноді ми сварилися, це наче шторм і буря, яка накривала нас с головою, іноді дуже гарно ладили. Тиша та спокій у морі. Вона знала мене краще за усіх. Тоді я був молодим, міняв жінок як рукавички, але з роками, став дорослішим та більш відповідальним. Ну… Іноді. Хоча чого іноді? Я і зараз відповідальний. Дорослий та серозний чоловік з не менш серйозними намірами. За тих кого найняв, а саме Елайзу, Ватару та інших. Та чого там! Навіть відповідальний за Ленні, якого принесла Фанні, одна з трьох кроликів-оборотнів які прибирають замок. А головне, за своє Королівство Темряви.

              Тому, так просто я Елайзу Моншер не відпущу. Навіть, після її відмови. Це було боляче звісно, але не болючіше за те, що вона покидає мене. Треба почитати контракт, згадати. Я став на центр кімнати й почав чарувати.

              Спочатку призвав контракт, який в розгорнутому виді явився мені й поки Елайза збирає речі, перечитав його. Декілька разів. Смішний факт, він не крові, як звичайні контракти, тому зміни можливі лише зі сторони…. Моєї. І лише моєї. Винятків немає, мені її не зупинити, то ж, я сам його виправлю і зупиню цю жінку. Зміню, хоча це і не чесно...