Розділ 1

– Елайзо! Елайзо, ходи сюди! Швидше! – голос свого Господаря, а саме Володаря Темряви Едгара Ель Дер Бінрі я почула навіть з заднього двору, коли давала поїсти його коню Тодо. Підкреслюю, його улюбленому коню Чорному, великому та дуже граціозному, якого взагалі-то підгодовував увесь замок. І звісно, обожнював.

Взагалі, це повинен робити Стен, наш конюх, але сьогодні його немає. Взяв вихідний, бо в нього захворіла дитина. Тому Тодо сьогодні один. Прибирати за ним не буду звісно, але погодувати він мене попросив. А я погодилася, бо мені не складно. Стен мене саму не раз виручав. Добро за добро.

– Ну що ще йому треба… – взагалі, я одразу збагнула про що він, але не стала нічого говорити. Навіть про себе, бо не хотіла наврочити. Відмовить ще… – Так, Едгаре, вже йду!

            Взагалі, цю межу між “ваша Величносте” або “Господарю” та просто “Едгар” вже давно перетнули. Спочатку, я звісно зверталася до нього як потрібно, бо була молода, а потім зрозуміла, з роками, що для мене він хоча і є Господарем, Володарем Темряви, моїм Повелителем… Дуже шановним чоловіком у Королівстві, але… Він якось став Едгаром.

 Просто. Едгаром. І все, ніяких титулів чи чогось такого.

            Я шумно видихнула і випрямившись, швидким (але не занадто, бо моя задовга спідниця заважала) кроком направилася до замку. Величному, з двома вежами та великим залом з троном, на якому він часто і сидить, коли приймає гостей, влаштовує бали та свята. Також, в ньому була велика кількість кімнат, як гостьових, так і його. Два крила, ліве – для працівників, тобто мене та інших жителів замку, та праве – для гостей. Там знаходились найшикарніші спальні, різні вітальні для різних гостей та головне – його кабінет. Місце, де я частіше проводжу час, за папером по роботі, листами та картами. Я звичайна Помічниця Володаря Темряви, але після звільнення Талії, нашої Економки (це було понад 10 років тому), яка відповідала за чистоту та порядок у замку, мені… При бавилося роботи. Я стала за головну, після Едгара, тому моє життя стало… Ніяким. Одна робота, робота та робота. Ніякого особистого життя.

            Пройшовши повз кухню та привітавшись з Ватару, нашим кухарем, який вже готував для усіх обід (запах стояв неймовірний, мабуть, сьогодні на обід м’ясо кабана), я побачила цю малу паск… Тобто Ленні на стільниці. Знову. Хоча я ще вчора просила його там не сидіти, де Ватару готовить їжу.

– Ленні. – я зайшла до кухні та грізно подивилася на нього. Він нахилив голову у право та подивився своїми червоними, немов рубіни, очима та махнув пухнастим, рудим хвостом.

– Так, люба? – він пару разів кліпнув та посміхнувся. Нахабніє з кожним днем. Треба щось робити та якомога швидше, хоча… Це скоро будуть не мої проблеми. А проблеми Едгара. І звісно, Ватару Акіхіко, кухаря.

– Про що ми з тобою вчора домовлялися? – питаю його та схрещую руки на грудях.

– Про що? Я… Не пам’ятаю… – він задумався. Точніше, зробив вид, але я була незламна та окинула поглядом кухню. Світла, великі вікна та чисті стільниці. Ватару продовжував, наче нас тут немає, чарувати (в прямому сенсі) над стравами до столу. Вампір не соромився користуватися своїми чарами та в нього дуже гарно це виходило. І він таким чином встигав усе. Чарами, він міг водночас нарізати овочі, варити бульйон та навіть, перевіряти чи усі продукти гарної якості. Навіть, уявити складно, як він це усе робить…

            Мою увагу пригорнула миска з молоком та шматками м’яса поряд. М’яса. Ленні.

– Ватару, це ти пригостив Ленні м’ясом? – питаю у кухаря. Той киває. Спокійно, Елайзо, спокійно… – Він знову сидить на твоїй стільниці й тобі все одно? І їси наше м’ясо?

– Ні, не все одно, але… Елайзо, я втомився його проганяти. Хай сидить вже. – Ватару сама наївність. Хоча він і старше нас усіх (навіть с Едгаром), але не розуміє що таким нахабним котярам не треба давати спуску. Бо оком не блимнуть, як сядуть тобі на шию.

– Ленні, ніякого більше м’яса. Ніколи. – кажу це і бачу морду Ленні, яка витягується. –  Ватару, побачу що підгодовуєш – штраф у 3 серебряних. А те, прожену з замку. Швидко зліз зі стільниці! – і даю рукою по дупі наглого котяри, який з гучним няв вилітає з кухні, а я відправляюся наверх, до кабінету Едгара. Я не жорстока, ні, це справедливість та й Акіхіко не образився на мене. То просто вже немає на усе це сил… Кожен день, одне і те саме. Більше 300-т років.

            Ох, і як вони будуть тут без мене будуть?.. Хто буде за усім тут дивитися? Наставляти, допомагати та бути поряд. Я буду сумувати. Трішки. За усіма… За Ватару з Ленні, Стеном та Мелою, Тріа та Фанні. Он вони, прибираються. Три оборотні-дівчини, які можуть обертатися у кроликів Трійняток люблять поспілкуватися зі мною… Але час прийшов. Мені потрібна сім’я. Чоловік, діти та теплий дім, за яким ми будемо дивитися разом.

            Робота на Едгара Ель Дер Бінрі приносила мені не малий дохід, особливо в останні роки, бо обов’язків стало більше тому і зарплатня стала більше. Тому, грошей на подорожі (про які я так мріяла, колись) вистачить надовго… Не на все життя, звісно, бо воно довге дуже, але до заміжжя точнісінько.

            Я не стукала, бо Едгар знав, що це я. Просто ввійшла до кабінету, де він вже працював. Великі вікна, які пропускали світло, шафи з книгами та документами по боках та великий, дерев’яний стіл у центрі. Там був безлад… Хоча я тільки сьогодні, спозаранку, прибралася там. А Володар знову навів безлад. Як завжди.

– Ти чого так довго? – піднявши на мене свої чорні, немов безодня, очі спитав чоловік. Об’єктивно говорячи, він красунчик. Темні очі, ніс з горбинкою, тонкі губи та вольове підборіддя. Високий немов скала, широкі плечі, спортивна статура… Усе ідеально у цьому чоловікові.

 Але б не одне величезне “АЛЕ”. Я знала його краще за усіх і він мені ніколи не подобався. Як чоловік. Була б я, тією ж потраплянню з іншого світу (а такі тут траплялися, і не раз), то можливо і закохалася б. Але я – є я, спадкова відьма, то ж, Володарі Темряви не у моєму смаку.