Глава 14

- Ну що, посидимо, почекаємо, поки він дозріє? – розсміялася Катерина, зависаючи у повітрі.

- Напевно. Я все ж таки сподіваюся, що Ян не дуже злякався і хоч трохи любить мене. Щоправда, навіть не знаю, як би сама вчинила у такій ситуації. Страшно було б точно.

- Якщо що, знатимемо на майбутнє – нікому нічого не розповідати.

- Та я зараз уже сама шкодую, - простогнала Ліза, обхопивши голову руками.

На цій веселій ноті в кімнату без стуку увійшов Ян, весь смиканий, наче на шарнірах. Але стан чоловіка був цілком зрозумілий.

- Збирайся, поїхали, - кинув Ян, очі якого вже бігали по кімнаті.

- Мабуть, нас на досліди вирішили здати, - зітхнула Катерина, фиркаючи.

- Куди?

- Перевіряти, чи правдиві твої слова. Аналіз крові на батьківство я зараз зробити не можу, але відкопати бутель і поритися в підлозі матері – так. Пробач, але мені все ще важко повірити в існування привидів. Я хочу бути впевнений, що не збожеволів. Може я взагалі під гіпнозом чи шизофренія наздогнала. Давай, збирайся, - сказав Ян, що явно не міг впоратися з інформацією, яка просто шокувала.

- Захопи рюкзак та свої речі, - кинула Катерина, як тільки чоловік вийшов. - Раптом він нас десь посеред дороги з машини викине. Або втіче, злякається.

- Так, ти маєш рацію. Хоча не хотілося б так думати.

Всю дорогу до будинку батьків Ян мовчав і тільки пальці, що побіліли, стискаючи кермо, видавали його напругу. А ще швидкість, з якою чоловік гнав машину.

- Він тебе вгробить, - сівши на заднє сидіння, бурчала Катерина.

- Не вперше, - подумки відповіла Ліза, злегка знизавши плечима.

- Мені це не подобається, він дуже бурхливо реагує.

- А мав би тихо? - фиркнула Ліза, закочуючи очі. - У нього прямо перед очима "Каспер" ручкою помахав. Чого ти чекала?

- Не знаю, просто турбуюсь. Останнім часом все йде не так, як треба.

- Заспокойся і краще за Крессом наглянь.

- От уже не подумаю, мало що на думку спаде цьому... нестабільному.

Колеса машини з гучним свистом загальмували біля воріт маєтка Авдєєвих. У будинок Ян увірвався, навіть не питаючи дозволу, і рвонув у спальню батьків.

- Ось я ж говорю, дикий він, - зітхнула Катерина, спостерігаючи блискаючі п'яти чоловіка.

- Може й так, - зітхнула дівчина, зачинивши дверцята машини і вирушила до саду.

- Ось тут, - показала привид на місце, де закопаний алкоголь, і підняла голову, дивлячись у бік будинку. – Ох, що там відбувається…

А відбувався у хаті повний бардак. Влетівши у вітальню, Ян лише кивнув і на вітання батьків нічого не відповів. Забіг у спальню і опустився біля ліжка, постукуючи половиці.

- Ти що робиш? – насупився батько, здивований діями сина.

- Ян, що трапилося? - охнула мати, завмерши на місці і починаючи нервувати.

- Шукаю твою схованку. Вона ж тут, так? Скажи, доки я не знайшов усе інше. Кулон справді у ньому?

- Про що ти говориш? Я не розумію. Ян, краще вип'ємо чаю, - нервово кусаючи губи, зачастила жінка.

Обидва чоловіки насупилися і, переглянувшись, кивнули один одному. Отець Яна опустився навколішки, і вже батько і син зображували археологів.

- Та в чому річ?! Припиніть! Що ви шукайте? Там нічого немає.

Жінка закочувала очі й зітхала так щиро, що Ян почав сумніватися, доки Андрій Іванович не почув гучного звуку, що долинав з-під половиці.

- Знайшов, - гаркнув голова сімейства, рвонувши дошку.

- Припиніть! Це якийсь цирк! Та що це? Ах, – сплеснула руками Світлана Ігорівна і бачачи, як дістають сховану скриньку… зомліла.

- Прикидається? – коротко кинув Ян.

- Так, - махнув рукою батько і дістав скриньку. - Мила, можеш підніматися, я все одно її відкрию.

І відкрив, поставивши на коліна і перебираючи заховані речі.

- Треба ж, ніколи б не подумав, що моя дружина – злодійка.

- Ніяка я не злодійка, - скрикнула Світлана Ігорівна, сівши прямо на підлозі і спершись на одвірок. – Я кілька років просила цю зміюку віддати мені кулон. Ну куди їй було його носити? Але ні! Я ж недостойна сімейної коштовності! Гадина!

- Вибирай вирази люба, ти все-таки про мою матір говориш, - тихо прошипів чоловік, підводячись і перебираючи брязкальця. - А ці дрібнички ти в кого позичила?

- Не вигадуй. Сама купила.

- Он як, - хмикнув господар будинку, хитро посміхнувшись. – Що ж, хочеться вірити. Ян, а ти звідки дізнався?

- Не хочу про це більше згадувати. Ходімо, розмова є.

Розмова вийшла складна, емоційна і жодного разу не приємна.

- Як ти дізнався?

- Це вже не важливо.

- Шантаж?

- Ні, про наслідки не турбуйся. Ніхто не знає.

- Добре. Але хлопчика перевірити треба.

- Що ти збираєшся робити?

- Якщо мій – заберу.

- А мати?

- Переживе, - психонув Андрій Іванович, потираючи скроні. – Засуджуєш?

- Це не по моєї частині. Хлопця шкода. І маму.

- Так, невесело зовсім, - цикнув чоловік, важко дихаючи. І хотів щось додати, тільки розмову перервали.

- Андрію, - доеслося зі спальні. – Мені щось не добре…

- Тц, не пощастило старенькій, - зітхнула Катерина, вдивляючись у будинок.

- Що там?

- Та нічого хорошого. Інсульт у твоєї потенційної свекрухи. Зате лаятись більше не буде.

- Твою матір! - гаркнула Ліза, схопившись за голову. – Це мабуть через мене. Не треба було Яну взагалі нічого розповідати.

- Ну, тепер пізно. Іди, рятуй бабку.

- Хіба мені дозволено?

- Ніхто не забороняв точно, - знизала плечима подруга, посміхаючись і злетівши.

Нічого не відповівши, Ліза вбігла до будинку слідом за привидом.

Чоловіки бігали і метушилися: Ян наярював по телефону і кричав на когось у слухавку, його батько копався в аптечці тремтячими руками, не в змозі знайти ліки.