Глава 13

Як тільки з візитами було покінчено, Ліза зібралася до відьми. Потрібно ж дізнатися, що твориться зі світом мертвих, чому душам закрили перехід у потойбічний світ і що відбувається з наглядачем Кресса. Хто краще міг би розповісти про це? Так, хтось напевно міг, але цього когось Ліза не знала, тож вирушила до старої відьми, з нею дівчина вже була знайома.

Та ось тільки чекало Лізу повне розчарування, бо відьму вона не знайшла, а застала лише розгардіяш, розгромлений будинок, наче по ньому ураган пройшовся. Що тут сталося – Ліза не знала і, вирішивши не чекати на додаткові неприємності, вирушила геть, подалі і швидше.

- І що це значить? – зітхнула дівчина дорогою додому.

- Що з Кресом нам доведеться розбиратися самостійно. А решта – не нашого розуму та рівня справа, - знизала плечима примарна подруга.

- Самі розберуться?

- А куди дінуться, - фиркнула привид і трохи помовчавши, додала, -сподіватимемося.

- Цікаво, що з відьмою сталось?

- Та перестань, ця мегера давно не дівчинка, впорається.

- Тоді я ловлю таксі, а ти спостерігай за Кресом та його наглядачем. Не хотілося б раніше запланованого з ними знайомитись чи в пастку потрапити.

- Гаразд, не бурчи, - закотила очі Катерина.

- Будь обережна, - кивнула Ліза і вирушила ловити таксі.

Додому дівчина дісталася не скоро. У магазин зайшла, купила солодощі та кілька продуктів із гірким смаком: каву, цибулю, гірчицю. Бо знала, що недаремно відчула гіркоту в роті після спілкування з Кірою. Напевно, пережиті почуття впливали на появу смаку… смаку до життя.

Поверталася Ліза задумлива, осмислюючи те, що сталося і не знаючи, як краще вчинити, щоб обійтися малою кров'ю і з Крессом таки домовитися. Боялася вона з ним лоб в лоб зіткнутися, адже псих, та ще й незрозуміло якими силами володіє. А те, що без царя в голові мужик, і так було ясно, тому й не знала, чого чекати. Адже це найстрашніше, коли прорахувати супротивника неможливо. Саме тому Ліза любила шахи та ненавиділа психів.

Отак, на автоматі, дівчина й дійшла до дверей, згадавши, що ключі у консьєржа залишила. Але не встигла розвернутися, як двері відчинились і на порозі з'явився Ян, схопив за руку і поволік в квартиру.

- Ти мене так радий бачити чи щось трапилося? - видихнула Ліза, ледве встигаючи залишити на столі пакет з продуктами.

- Не ходитиму довкола, - почав Ян, намотуючи кола по кімнаті. - Дзвонила мати.

Чоловік так красномовно подивився на дівчину, що Ліза зрозуміла – це була ключова фраза, яка все пояснювала. А тому мовчки кивнула, насилу стримуючи посмішку та власну цікавість. Цікаво ж, що вона наплела синові.

- Відразу хочу вибачитись. Мати надто опікується нами із сестрою.

- Вона вас любить, я вже зрозуміла, - спокійно кивнула дівчина, так само чекаючи продовження

- Вибач за спробу підкупу і всю гидоту, про яку я не знаю, - зітхнув Ян, якому розмова явно давалася важко.

- Не варто, я все розумію, - усміхнулася дівчина у відповідь і сіла навпроти.

- Ем, загалом, вона розповіла про твої плани залишити... Про те, що ти планувала виїхати чи втекти... Ти взагалі збиралася мені про це сказати?

- Не збиралася.

- Значить, це правда, - помітно засмутившись, промовив чоловік.

- Ян, - зітхнула Ліза, піджавши ноги і дивлячись чоловікові в очі. - Ми надто мало знайомі…

- До чого тут мало знайомі?! Не неси нісенітниці, - підвівся чоловік, не даючи навіть думку розвинути. - Лізо, які у тебе плани на майбутнє? Тому що я не збираюся зникати з твого життя і тобі не дозволю. Ти вже й сама зрозуміла – знайти людину для мене не проблема. А те, що я не байдужий до тебе, і так ясно. Тож будь ласкава, впиши мене у свій розклад на найближчі роки.

- Навіть так? - усміхнулася Ліза, відкинувшись на дивані і прикривши очі від незвичної бурі почуттів, що розігралася в душі. - Ян, моє життя далеко не просте. Я не завжди належу собі і будь-якої миті можу піти не з власної волі. Про жодні серйозні стосунки я не можу говорити і не будую плани на таке віддалене майбутнє.

- Дурниці! Ти ніде не працюєш, не вчишся, твоя сім'я, як я розумію, нікого не обтяжує. Тому я не збагну, про що мова?!

- Це складно, - похитала головою Ліза, почуваючи себе винною.

- Так у чому ж справа? Що ти приховуєш? - обурено насупився Ян. – Невже тобі справді від мене щось потрібно?

Питання Яна було трохи неприємне, особливо після всього, що Ліза зробила для нього і фірми. Але зрозуміти підозри, що виникли, могла. Адже пояснювати нічого не поспішала, от і полізли чоловікові в голову всякі дурні думки.

- А хіба в зібраному досьє Кодер таких подробиць не вказав? - піднявши брову, зітхнула жінка, втомившись від постійної брехні.

- Звідки ти про це знаєш? – на мить засмучений, обурився чоловік.

Ліза лише плечима знизала, промовчавши.

- Яка відповідь тебе влаштує?

- Рилася у моїх речах?

- Ні. Просто підтвердила здогад. Кодер на мене занадто явно витріщався, та й не подобаюся я йому, - знизала плечима Ліза, знову збрехавши. – Мені навіть цікаво стало, що він там такого нарив.

Ну, а що їй було робити? Правду Яну розповісти? «Милий, вибач, але в мене подруга – привид, та ще й любить пхати свого носа, куди не треба?»

- Нічого особливого, - крізь зуби промовив Ян. – Вибач, я мусив знати…

- Кого пускаєш у власний дім, - закінчила Ліза його думку. - Не думай, що це мене здивувало.

Чоловік довго мовчав, роздумуючи над сказаним.

- Значить, ти не злишся?

- А повинна?

- Ти нічого не сказала про мою колишню.

- Вона твоя колишня. Про що ще говорити, - знизала плечима Ліза, продовжуючи дивитися йому в очі.

- Я хочу, щоб ти залишилася, - заявив Ян, сідаючи поруч і опускаючи голову на руки.

- На тиждень, місяць, рік? Як довго ти дозволиш перебувати мені біля себе. Адже я не страждаю наївністю, Ян. Я вже бачила, яким жінкам ти віддаєш перевагу.