Глава 8

Пощастило цього вечора Лізі двічі. По-перше, доставивши дівчину додому, Ян галантно попрощався і поїхав по своїх шалено термінових справах, що цілком влаштувало Лізу, яка мала намір йти «на справу» і без свідків. По-друге, Віктор, що бурхливо відзначив День медика, похитуючись з боку в бік, опинився саме в тій потрібній кондиції сп'яніння, що так благоволила кримінальним починанням дівчат. І був дуже радий «випадковій» зустрічі з Лізою на майданчику, що так люб'язно погодилася допомогти йому відкрити двері - злощасний замок ніяк не піддавався.

Так що, втягнувши задоволене тіло в кімнату і ледь відмовившись від стопки на брудершафт, Ліза вклала Віктора на диван, віддавши його в холодні, сяючі руки Катерини. Нічого кримінального наглядач робити не збиралася, так, по дрібницям підчистити пам'ять чоловіка та змусити забути зустріч із Лізою. А ось надіслати приємний сон, в якому Енні прощається з коханим і бажає йому щастя, дівчина була просто зобов'язана. Йому теж пора рухатися далі.

Тим часом, забравши горезвісний кулон і зачинивши за собою двері, Ліза повернулася додому. І тільки там спокійно перепочила - все-таки, крадіжка, хай і на благо, явно не її ремесло.

- Не турбуйся, - махнула рукою Катерина, під захоплені зойки Енні. - Ми повернемо кулон, як тільки звільнимо душу цієї психованої панночки.

- Мене мучать сумніви, чи правда ти – наглядач?

- Не бурчи, все буде просто чудово. Тільки тепер потрібно зруйнувати пута, що зв'язують душу з каменем.

- Ну, то руйнуй, - знизала плечима Ліза, махаючи кулоном і змушуючи привид Енні блимати. - Вона надто галаслива, я не зможу її довго терпіти. І потім ми зможемо сьогодні ж повернути річ на місце. Це просто чудово.

- Не зовсім, - закусивши губу і примруживши очі, простягла Катя.

- Що означає "не зовсім"?!

- Я не казала, що можу це зробити, - знизавши плечима, розвела руки наглядач.

- А хто може? - зітхнула Ліза, вже відчуваючи каверзу.

- Тобі це не сподобається, - винувато посміхнулася Катерина, дивлячись на Енні, що стрибала від щастя.

                                              ***

Ліза справді була не в захваті від місця, до якого під'їхало таксі: найтемніший куточок у місті в самісінькій дірі.

- Нічого зайвого не кажи і свою думку ні з якого приводу не висловлюй. Це тобі не добра бабусенька, це - чорна відьма, і за кожне слово вона чіплятиметься, щоб силу наситити і якусь пакість зробити, - повчала Катерина всю дорогу до призначеного місця. - Попроси, заплати, і мотай звідти.

Розплатившись з таксі за очікування, Ліза все-таки скривилася, перебираючи купюри, що залишилися, і згортаючи за ріг.

- Попроси-заплати… цікаво, як і чим я платитиму? – бубніла дівчина, повторюючи слова привида, який завис у повітрі перед дверима і розглядав хитромудрий амулет.

- Каліста майже ніколи грошима не бере, так що не хвилюйся, як-небудь розплатишся, - нервово реготнула Катерина.

Енні ж взагалі притихла, блимаючи і розпливаючись - на ній явно позначилося пересування.

- Звідки взагалі ти про неї знаєш?

- Це тобі також не сподобається, – розсміялася Катерина, махнувши рукою. - Ходімо. Швидше почнемо – швидше кінчимо.

- Ось тут не хотілося б, - фиркнула Ліза, нервово сміючись, на що привид щиро здивувався.

- О, боги, виявляється, ти не безнадійна. Ну та гаразд, йди, і постарайся не облажатися там без мене.

Ліза тільки вимучено зітхнула і криво посміхнулася.

- І ось у таке місце ти мене одну відпускаєш?

- Ой, ну перестань, не треба паніки. Тут захисний амулет – мені не пройти. Уяви, що ти – доросла дівчинка і тобі не страшно.

- Дуже смішно, - пирснула Ліза, зіщулившись і відкривши горезвісні двері.

- Не забудь чітко формувати прохання! – кинула наглядач у слід дівчині, що зникала за дверима.

Усередині все виявилося справді страшно. У Лізи склалося враження, що вона потрапила до кімнати страху на атракціонах – настільки театрально обставленою була ця «халупа». Стіни та полиці прикрашали амулети, маски, якесь каміння, чаші та статуетки, ніби зібрані у племен майя. А навкруги буквально танцювали тіні у хитромудрих позах та візерунках. Посеред невеликої темної кімнати стояв круглий стіл зі скляною кулею, а за ним – господиня цього маскараду, відьма Каліста.

Стара, вся в чорних шатах, чаклунка викликала мурашки по спині, та й зелені очі світилися неприроднім світлом. На плечі сів чорний ворон, крехтячи і хлопаючи крилами, а в руці лежав посох, що нагадував змію з очима-смарагдами. Відьма, шаманка чи циганка… Лізу не дуже цікавила ця жінка. Скоріше б звідси забратися – ось що крутилося в голові дівчини.

- Ворон, ти подивися, які гості! Щось до нас слуги Жнеця зачастили. Мабуть, не справляється старенька, – усміхаючись, хрипло прокашляла відьма. – А тобі що знадобилося?

Про кого говорила відьма - Ліза не знала, та й розпитувати не хотілося. Пораду Катерини вона ігнорувати не збиралася – все ж таки наглядач, хоч і не надто досвідчений.

Отже, діставши прикрасу, Ліза просто виклала її на стіл.

- До камінця прикріплена душа. Її треба звільнити.

Зморшкуваті руки стиснули кулон, піднісши шматочок метеорита ближче до очей. Хвилину жмурячись і пирхаючи, жінка крутила прикрасу.

- Чим заплатиш? – коротко винесли вердикт. Ну що ж, принаймні не відмовила, і то добре.

- А чим візьмете?

- Смертю, - хрипло простягла стара. - Душею за душу.

- Чиєю смертю?

У відповідь стара хитро посміхнулася.

- Є кандидати.

- Угоди не буде, поки я не дізнаюся про всі подробиці.

- Ти не дізнаєшся про всі подробиці. Тож тобі вирішувати укладати договір чи ні.

- Попроси щось інше. Я не найманий вбивця, - різко кинула дівчина, розуміючи, що для неї це просто неприйнятно.

- Невже? Подумай гарненько. Душа цієї дівчини може залишитися в камені назавжди.